Читати книгу - "Втрачені скарби Іспанії , Полiна Крисак"

І ось, обговоривши все і підвівши нашу бесіду до фіналу, настане момент прощання. Я проведу її до будинку, обіймаючи за плече. Ми зробимо пам'ятне фото, яке я потім роздрукую і поставлю у себе вдома, не кажучи про це їй. А потім повернуся в готель і з головою порину в нашу місію.

Підходячи до ставка Ретіро, серед нечисленної кількості людей я помітив мою, найпрекраснішу, найталановитішу, найамбітнішу, і найстрункішу дівчину. Її темно-каштанове волосся було сховане під шапкою, очі дивилися в горизонт, а в руці вона тримала стаканчик зі своїм напоєм. 

Я одразу кинувся до неї. Зупинившись біля, я повернув голову праворуч туди, куди дивилася вона, і вимовив:

- Хірургічний обов'язок виконано, тепер і додому можна?     

Дівчина повернула голову в мій бік, у цю хвилину на її обличчі виразилося здивування навпіл із несподіванкою. 

- Рома?!      

Я посміхнувся, своєю найкращою посмішкою, а обличчя Альбіни Дмитрівни засяяло найсонячнішою посмішкою, перед якою навіть найпохмуріший день не міг встояти.

- Я так рада тебе бачити, - вона встала навшпиньки і поцілувала мене в щоку, а я притягнув її до себе, обхопивши її плечі своїми руками, і міцно обійняв. 

- Я теж, - тихенько проговорив я їй на вухо. 

Ми ще трохи постояли, просто обіймалися, не кажучи ні слова. Потім знайшли порожню лавочку,  віддалі від людей.

- Як ти? - Я подивився на неї, і від цього питання вона засвітилася.

- Минулого тижня, мені дали на навчання трьох інтернів, я отримала підвищення, а ще кілька днів тому я провела важку операцію, одному пацієнтові, і вона виявилася успішною. - Вона зупинилася перевести подих.

- Я дуже радий за тебе. 

- А ти як? У вас чергове завдання?

- Зі мною все гаразд, а з новим завданням ти влучила в точку.

- Розкажеш?    

- Звичайно.

І після цих слів, Альбіна занурилася в нашу пригоду. Слухаючи мене затамувавши подих, її обличчя змінювалося від тих аспектів історії, які вона чула. Радість змінювало здивування, потім гордість за мене, переляк у кульмінації оповіді, посмішка в наймиліших і найтепліших моментах. А коли я загадував їй загадки, вона занурювалася в роздуми. 

- І тепер у вас у команді з'явилася Сміт. - Підсумувала Альбіна, йдучи біля мене, алеєю додому. 

- За великим рахунком так, але як я вже казав, ми ще не знаємо, чи захоче Поліна взяти її в команду і як поставиться до цієї ідеї Архіваріус. Але так само, ми маємо пам'ятати, що Оксана може відмовитися.

 - Через Джеймса?

- І через нього теж. Хоча, після Австралії, він якось змінив до неї своє ставлення.

- Думаєш, його на це спонукали почуття?

- Ага, запотиличник сестри і повчальна бесіда його змінила. - Моя леді розсміялася, а я посміхнувся.

- Так, Емма завжди вміла тримати брата в належному вигляді, але він все одно її любить. А як там сестри?

- Наташі одразу сподобалася Оксана, а Зоя, як завжди, життєрадісна і до всіх добра. Із Дмитром теж усе добре. 

- А та подружня пара, як їх... - Вона задумалася, але я відразу підказав їй.

- Єва і Валера. - Вона кивнула, а я хочу пояснити, що Альбіна бачила не всіх членів команди.

Після однієї неприємної історії, вона ні коли не зустрічалася з членами команди. А про Джеймса й Емму чула і знала з розповідей сестри. Та й я, не афішую наші зустрічі. 

- У них усе добре. Утім, як і завжди. Почали планувати, як будуть новорічні свята проводити. Цього разу хочуть зібрати всіх родичів разом.

- Зарано, звісно, але правильно. А як ми святкуватимемо Новий рік? - Це прозвучало дуже серйозно.

- А як ти хочеш? - Я просто поки про це не думав, а вислухати ідею моєї дівчини було цікаво.

- Могли б удвох. Хочеш, я можу приїхати до тебе або ти до мене. 

- Краще я до тебе. Але тільки, якщо в мене не буде чергового завдання. 

- Думаю, у вашого начальника теж є сім'я, і гадаю, він знає, як важливі для них такі свята. Та й потім, немає величезного сенсу займатися пошуками скарбів у свята, майже все в цей час закрито. 

- Ось і вирішили. - Я притягнув її до себе і чмокнув у лоб, а вона засміялася.   

Ми вже підійшли до будинку, де жила Альбіна, і тут вона поставила те саме запитання, яке вона зазвичай ставить у наші зустрічі.

- А як сестра? - Не любив я це запитання, відразу похмурим ставав, але перед Альбіною намагався цього не показувати. 

- Усе нормально. - Я намагався, щоб мій голос звучав м'якше, але це прозвучало грубо.

- Вона все ще ображена. - Констатувала Альбіна, а я мовчав. 

У тому, що трапилося, я не заперечував своєї провини, але ображатися на людину так довго... я не розумів цього. Скільки вибачень я приніс, але вона все ще ображена. Деколи мені здається, що вона ніколи не пробачить нас, а це означає, що багато речей не зможуть реалізуватися. 

- Не засмучуйся Ром, - вона підійшла і знову обійняла мене, а я її.

Обіймаючи свою леді, мені вмить ставало краще, а на обличчі з'являлася задоволена усмішка.    

- Я не засмучуюся, просто...

- ... просто, це не чесно, я знаю. - Перебила мене дівчина. - Але в тому, що сталося, безсумнівно, є наша провина, хоча ти маєш рацію, злитися такий довгий час неправильно. Але я думаю, що вона скоро пробачить нас.

- З чого така впевненість? - Запитав я, відсторонюючись від неї, і піднімаючи праву брову.

- Інтуїція підказує.

- А що вона ще тобі підказує?

- Що мені пора додому, а тобі в готель. - Я розсміявся, голосно і від щирого серця. 

- Гаразд, я вже йду. Чи тебе провести?

- Іди, іди. Сама дійду. 

Із цими словами вона розвернулася і зайшла в під'їзд. А я зітхнув, потім трохи постояв, дочекався доки у вікні її квартири не загориться вікно, і пішов у свій готель. Хоча зізнаюся чесно, йти було важко, але я знав, що археологічний обов'язок заповідає мене, і саме це давало сил.