Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

Перелякана, метушлива тиша. Хтось засвітив сірника.

Мар’яна лежала непритомна; хустка їй тернова закрила очі, а тіло билося об долівку — ридала, і сорочка з мережкою в поділках закотилася аж до страмного тіла.

Кушнір злякано глянув на Мар’яну, бігав очима й шепотав:

— Нічого. П’яна, сумєстна драка — все. Так нужно говорить.

1926

Циркуль

Таке синє поле, аж в очах міниться.

Земля лежить колотою грудою, і на пашні розколини, мов рани: немає дощу!

І сонце висить у повітрі, як велике, гартоване ядро, що от-от, здається, впаде на синьо-голубі небесні води, і тільки тоді підуть рясні дощі та змиють сухий лишай землі, що роз’ятрився і горить під сонцем.

Спека така, що варить, в’ялить людину, бо пашня давно вже схилила, мов п’ятна, на схід голови; верби край дороги застигли — жовтувате листя спопеліло, і, вкриті густим шаром пилу, вони стоять закам’янілі.

Навіть будяк, отой молодець, що шапку набакир перед сонцем носить, і той низько схилив голову, вп’явся своїми сивими лапами в землю, та так, як не скаже всякому:

— Нічого не можна вдіяти — нема дощу! За себе не ручуся: може, доведеться пожовтіти, як і верби, — і хмуриться.

Та вчитель Короп знає такі мудрі слова краще за будяка: він сорок верстов іде до міста пішки, села назустріч — голодні й голі, а пожовтів Короп уже давно; оце тільки в дорозі його вид попікся та почав лупитися, а костисте тіло носити стало важко, — наче якесь залізо, кість торохтить — іти важко; тоді він сідає на сухий, мов кам’яна баба, копець і починає третій раз за сьогодні розв’язувати свою торбу.

Дивно Коропові: він добре знає, що шматок перепічки, яку дав був йому з жалю дід-пасічник, він ще вчора звечора з’їв, більше — кришки за селом повитрушував і, мов птиця, визбирав до останньої, але втретє за дорогу од села заглядає чомусь до торби, як та сорока в кістку, — ні, немає більше не тільки кришок, а навіть дух з хліба вивітрився!

Материна торба з-під насіння чорна, а полотна була селянського, обкидана по краях чорно-червоною заполоччю, і Короп висмикнув зо зла одну нитку — пожував її та сплюнув сухою слиною: згіркла якась нитка!

Він хотів збити ціпком головку будяка, та важко було підводитися, і будяк якийсь миршавий, — Короп стомлено схилився на руку і довго думав...

— Кому, — сказав упівголоса Короп, — потрібна під голодовку моя математика?.. — і засміявся ледве помітною посмішкою.

Школу Короп залишив давно — згоріла за якогось там наступу, а ще не можна всидіти на селі, де бідні пухнуть з голоду, а багатші висівками годуються, бо такий скрут прийшов, хоч вішайся, і Короп пригадує слова куркуля діда-пасічника:

— Заходить до мене — видно, направили — голодающий: здоровий як лут, ну, а живота трохи підтягло і на виду аж сизий... Скрутило, видно, козака...

— Чого ти придзюндзяв? — спитав дід.

— Я, отец, с голодающих, с Росії; голод у нас большой, страшний голод...

— Так... У нас, — чує Короп дідові слова в’їдливі, — теж сарани такої, як ти, багато — живого чорта вборотали б, не то хліб...

А голодний прислухається, не розуміє мови дідової; тоді дід ще його поспитав по-хазяйському:

— Чом же ви хліба не сієте, чи, мо, не родить? — і засміявся...

— У нас, отєц, — одказує йому голодний, — так: кто посеял — кой-как, а кто не сеял — совсьом нєту...

— Розумний ти, батьків сину, хотів, не сіявши, хліб їсти, по-циганському? — Вилаявся і дав йому печеного буряка: вода, каже, добре п’ється, буряк солодкий... і провів на вулицю од собаки...

Короп, не реагуючи на дідове оповідання, налапав у кишені циркуля, що муляв йому ногу до сухої стежки, куди він пересів з копця та сидів як на гарячій печі, і витяг його — єдиний свій скарб — на світло денне: циркуль був шкільний, ще новий та блискучий, гарної німецької фірми, і Короп, усміхнувшись, почав, по старій звичці, виводити циркулем на стежці геометричні фігури...

«Кому, кому потрібна під голодовку математика?» — знову виринуло у Короповій голові таке запитання, і він безнадійно одказав у голос:

— Нікому.

Та раптом думка, наче птиця клюнула її в голову, що впала була на скам’янілу вербу, засвітила у Коропа одну мисль: використати циркуль! Продати? Ні, Короп його не продасть — це єдине, що залишилось ще з скарбів учителя математики, та й те, кому на селі потрібний циркуль?

— Нікому! — зозла сказав на такі думки Короп, зав’язав торбу, ціпка в руки, циркуль до кишені, і перед стуманілими очима знову мерехтить синє поле, через дорогу перебігає худа, обсмикана перепілка, і сонце стоїть, здається, непорушно в зеніті небес, а земля от-от розколеться, залита його золотими стрілами...

Верби край дороги скам’яніли, і мислі Коропа наче хто скував — ніяких, одна всі інші заступила — чи дадуть хліба на селі, чи...

Короп не виводить кінців своєї думки — боїться, а печений буряк, що його дав дід голодному, як мрія якась, майорить перед очима Коропа.

«З шкурою з’їв би!» — думає він і міряє очима свою згорблену, куцу тінь.

От і Стайки...

Отаку мудру назву дали: Стайки, і село справді стоїть на горбах, наче стайки кіп; хати виринають довгими рядами, клуні схожі на стоги сіна завершені, а хліви — на півкопи — бідне сільце таке і злодійкувате.

— Наче Богу не догодили, — казали старі люди, — посіяв нас межи чорториями, серед гір, наче виплюнув...

І Короп посміхається на цю згадку, поспішає.

Перша хата назустріч, на одшибі, весела якась: вимазана ще з Великодня, вона, здається, ще й досі хвастає: боки де-не-де поколупані виставила, нехворощю зеленою побралася, мов до танців; на подвір’ї, на смітнику, кубляться мляво кури, і стоїть, у жовту хустку вив’язана, літня вже жінка — на курей щось гримає.

«Хазяйський двір», — думає Короп, загледівши на подвір’ї пару биків, та поспішає води попросити...

— Тьотю, добридень, — каже він до жінки, піднявши свого крислатого бриля, а вона:

— Своїх у старці треба відряджати, іди з Богом...

— Хіба я, тітко, хліба у вас прошу? Води напиться...

— Зайдіть, — неохоче сказала жінка, на курей гримнувши:

— Киша,