Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

Короп почервонів... Жінка набрала в сінях кружку води, винесла її на ґанок та подала математикові, а сама руки фартухом витерла і ждала. Короп припав до води, ковтнув разів зо два, — не хочеться пити, — поставив кружку на призьбу, подякував старій, та сам думав: «Їсти, їсти...»

Він, стомлений, не сів, упав на призьбу:

— Трошки спочину, — сказав.

Жінка глянула заскаленим проти сонця оком на кружку з надпитою водою і зашилила свої тонкі губи в маленьку посмішку: цікавий якийсь чоловік...

Вона зміряла очима Коропа: штани приношені — сукна доброго, на кофту дівці такого виміняли, піджак ще з ґудзиками позолоченими, були обкидані, видно, зеленим сукном — повитиралися...

— А ви ж з яких? — поспитала вона, та, не чекаючи відповіді, затуркотіла: — На нас брешуть: «Хліб є», — і то день у день — прямо наказаніє господнє — ідуть, ідуть, як старці під Лавру!.. В сірка очей позичивши, собак дражнить — прямо гріх якийсь!..

Короп мовчав, а коли стара скінчила свою річ, мляво одказав їй:

— Ні, я, тітко, тутешній...

— Чи не син, бува, Забродчуків?! — скрикнула раптом жінка. — Мо, з плєну?

— Та ні, я до города йду... Математик я, тітко! — рішив зразу одкараскатись на всі запитання старої Короп.

— Ма-те-матик... Ну, вилитий Забродчуків Олекса — він хотів Устю нашу сватать, — здивовано мовила стара, а Короп на її слова мимиволі усміхнувся...

Вона сказала:

— Господи, скільки-то ця голодовка людей по землі розігнала, а самі, по ґудзиках бачу, либонь, не з мужиків? До нас колись приїздив землемір, у-у, такий математик... прямо образований чоловік! Ми з дівером за землю судимось, так він, хай йому легко згадається, двадцять карбованців у старого взяв і по-руському — розумний такий чоловік — все говорить; город нам по суду переміряв... А це знов той комлик заорався — на груди лізе!.. В нас, бачите, дівчата, а в його хлопці — несила наша!..

— Багато міряв по світу, бабо, і я, — сказав нарешті Короп. Він не пам’ятав, як, коли саме закралася до нього така фраза, бо перед очима мерехтів синій степ, де він сидів був на розпеченій стежці, циркуль і геометричні фігури на збитій землі... І раптом — така балакуча баба, землемір і знову циркуль... Короп непевний ще був своєї ролі: клюне — добре, не клюне — ще краще, але він рішуче витяг з кишені циркуля:

— Дайте полотнинку чисту: згубив чохла по дорозі...

— О! Така сама машинка була в того землеміра, — з якоюсь радістю згадала вдруге стара і обережно подержала шкільного циркуля в сухих, зморщених руках, казала: — Ще він мені й каже: «Закотіть, тітко, настільника — план буду на столі накидати». Я закотила і, як зараз оце вас бачу, пам’ятаю: такий мені страм — стіл немитий, і борщ поміж шпугами позакисав... Мої дівки тоді до машини в економію ходили... Полотнинку? Я зараз. Старий, старий... Мартине! — загукала вона до клуні, і старий з червоною, на копаницю схожою бородою та припухлими очима, що раз у раз стікали сльозою, підійшов до хати: глянув спочатку на стару, а тоді на Коропа, поздоровкався.

— Це землемір, — сказала йому жінка, — математик...

— Який землемір? — незрозуміло перепитав Мартин і вдруге глянув на Коропа. Та жінка не дала йому говорити, затуркотіла:

— Який, який? Людський землемір! Он у їх той, машинка така — знаєш, приїздив колись до нас один, як ще на старому дворищі жили, а він город переміряв... Ой стара тетеря — забув?

— Ну, приїздив... А вони, — кивнув Мартин на Коропа, — по якому ділу?

— Дурний ти — от що! — сказала зозла стара, додала: — Землі міряють і до города їдуть...

— A-а, до ти так і кажи... А де ж ваші причандали? — поспитав він Коропа, що сидів мовчки та ждав кінця такої несподіваної історії: йому вже було неприємно, що отак підбив стару, більше — він просто хотів зірватись з жовтої призьби, та ноги не слухали, а коли згадав, що сонце от-от піде на ніч і те, що він, Короп, за цілий день і не росився, а їсти так хочеться, аж тіло труситься, — тоді рішив, що буде грати «землеміра» до кінця...

— Астролябію підводою до сусіднього села повезли, а я... циркуль захопив тільки, — засоромлено одказав математик...

Мартин, згоджуючись, похитав головою:

— Да-да, стрелябія — перше діло, без неї, як той казав, не зміряти, правда?

Короп промовчав, а тоді, сумовито посміхаючись із своєї вигадки, сказав:

— Ех, діду, діду... Не степова у вас земля тут, ярки, закабалки, чорториї — на степах не та земля, зовсім не та земля...

Але яка саме на степах земля, Короп до ладу не знав, та дідові не треба було пояснювати: він затрусив своєю копаницею-бородою, чхнув, аж стара до одвірка одхилилася, і журно захитав головою:

— Правда твоя, сину, правда: хіба можна зрівняти наші землі, ех!.. Там вона — як пух, як перина, а в нас казна-що, хай Бог простить, а не земля! От у мене, примєрно, дванадцять десятин було: шість десятин, не брешу, — добр-рої землі, а то все — солонці, та ще такі солонці — киктями, як той казав, не зореш, не то «Саком»!..

Стара вислухала дідову репліку мовчки, але раптом, наче хто шпигнув її, скрикнула:

— Чого це ти чоловіка мориш тут?.. Ще комлик той побачить...

Вона здавила очима на старого, та він за кислями в очах не бачив...

— Просимо до хати! — ласкаво проказала стара, прочинивши сінешні двері.

Короп підвівся з призьби. Мартин ступив уже на поріг, а математик перед самим носом повернув циркуля:

— Старий ще, діду, циркуль, німецький...

Мартин зупинився; він, як і стара, подержав у руках циркуля і, повертаючи його математикові, мовив:

— Настоящий циркуль... Такий самий був у того землеміра...

— Заходьте, заходьте, — припрошувала на хатньому порозі стара, і Короп, слідом за Мартином, переступив поріг до великої чистої хати.

Хата в старих, на думку Коропа, була в достатках; тут тобі не звисають з полу, як ото в голоти, розтерзані дітворою чорні подушки, не висить на жерді лахміття якесь, а не одяг, не стоїть стіл