Читати книгу - "Гармонія, Григорій Михайлович Косинка"

Хата була ще нова, чисто прибрана, і на жердці, як придане невістки молодої, висіли пухнаті, з крамними напірниками, дві подушки; долівка вимазана та суха, і зайчики сонячні плигають коло припічка, а на сволоці, — о, сволок у Мартина було зроблено по-стародавньому: посередині було розмальовано великого хреста, під ним маленька могилка, а ще в обидва боки од великого хреста — два маленькі і збиті віками літери вгорі «І.Н.Ц.І.», а на весь сволок вималюваний великими яблуками напис: «Сей домъ сооружень Мартиномъ Мазуненком 15 июля 1898 г.».

— Хата у вас, — сказав Короп, — ще дебела, нова?.. — Він кивнув на сволока.

— А там написано, — вгадайте, — сідаючи за стіл, сказав Мартин, — скільки це год нашій хаті буде?

Короп, усміхнувшись:

— Це не трудно: двадцять чотири, так?

Стара не втерпіла, встряла до розмови:

— А ви прочитали? Це ж дівер сволока малював — ми ще тоді не були в спорі... Чи хоч правильно ж він написав, комлик той?..

— По-руськи, — глухо одказав Короп.

— О, він на всі язики нашпигований! Це ж його, мудрого, тоді в солдати брали, а ми з Мартином хату цю вистроїли: двадцять чотири годочки, як стрельнуть... минуло. Ще старий Мазун, свекор, клятий — не заступайся, Мартине! — клятий такий був. «На грудях мені клуню хочеш вистроїти?» — кричить, було, та все сажнем тим міряє... все...

— Давай обідать, — незадоволено перервав Мартин річ старої, а до Коропа: — Сідайте, потрапезуємо, що Бог дав...

Короп не одмовлявся; він здавив у кишені правицею циркуля та, війнувши по хаті сумні думки свої, почав залазити за стіл.

«...Циркуль, циркуль дає тобі, ненажерному, їжу цю», — казав Короп у мислях до рівного, як дошка, живота, що переганяв у нетрях своїх саму воду і грізно, незадоволено бурчав.

На столі парував борщ; стара торохтіла ложками, щось приказувала, за Устю свою згадувала, — але Короп уже не слухав: гаряча пара з борщу вдарила йому в ніздрі так, що він мимо своєї волі — цього не слід було робити — облизався; очі бігали по хаті — не було місця, на якому можна було б їх зупинити, — лізуть у миску, наче дві в’їдливих мухи!

— Хліба ж подай, — сказав суворо Мартин, а стара огризнулася:

— Не командуй — сама знаю! — і метко побігла кудись до сіней, двері хатні були навстіж, і Короп слідкував, як вона довго так одмикає комору: тикає ключем, сіпає його, і руки тремтять...

«Яка заможність, така й скупість», — не вспів подумати Короп, як на порозі з’явилася широка, мов ступа, дівка; вона метнула очима за стіл, на Коропа, та, не поздоровкавшись, побігла в комору до матері.

— Це моя старша, вибачайте, як вас? — промовив Мартин, підсовуючи математикові велику, мережану рибками ложку.

— Дякую. Василь Дмитрович...

Стара в коморі довго щось розказувала дівці, згадувала якогось Забродчукового Олексу, — тоді дівка пхекала з радощів, і вони, здавалося, зовсім забули за Коропа та Мартина. Нарешті до вуха математика долетіло таємниче «циркуля має», — він здригнув, і далі було солодке приказування старої:

— Поздоровкайся, поклонися...

— Чи ти зимувать там думаєш, чи що? — вигукнув за столом Мартин, і стара кулею влетіла до хати; з-під фартуха вона витягла сиву паляничку і поклала її, запишавшись, на стіл; тоді Мартин витяг з-під настільника ножа з червоною колодочкою і, зрізавши цілушку з паляниці, поклав першу скибку Коропові.

Математик влучив хвилину, коли Мартин протирав свої очі, і вкинув маленький шматок хліба до рота, бо ж не можна було обід без хазяйки починати, а їсти так хочеться, так...

— Здрастуйте! — проказала до Коропа дівка, з пошаною вклонившись та губами кокетуючи, а треба знати, що мала вона одну — нижню — губу особливу: товсту та велику, мов копиця, та не звернув був голодний математик ніякої уваги та таку непропорційність губів у дівчини!.. Він тільки вклонився, як стара зарапортувала:

— А диви, Усте: вилитий Забродчуків Олекса, правда?

— Ні, в них очі не такі, — в Олекси...

— Та починай страву, чи ви ще довго будете чоловіка як на ярмарку оглядать?! — вигукнув з нетерплячкою Мартин і набрав першу ложку борщу; стара на такі слова тільки плечима знизала, а на Устю, що в неї Олекса застряв був на губах, співчуваючи глянула, і по губах видно було, хотіла сказати: «Отак скрізь свою дитину топить!» — та, на щастя, змовчала, і всі обідали.

Боявся Короп, так боявся лишню скибку хліба з’їсти, але не можна було заспокоїти голод, і він, оповідаючи вигадані історії про свою практику землеміра, все більше смілішав; стара припрошувала, дівка засоромлено тільки ложку пригублювала, а Короп налягав на їжу: хліба двічі вкусить, борщу — раз і розказує:

— В одному селі до бійки, понімаєте, дійшло діло: брат у брата заорав обніжок, викликали мене з повіту, виїхали на поле, як зчепляться вони... — і їсть, по-вовчому поглядаючи, а стара аж захлинається:

— Боже мій, а Мартина торік не тіпав на леваді той паршивий комлик? Спасибі, люди розборонили, а то на місці поклав би... Господи, хай того старого чорта, Мазуна, земля не прийме — це він усе триюдив дівера — не хотів нам города на старому дворищі давати, аж поки суд не присудив... А це зайшла тепер камуна — вчора повтікали од Ґонти якогось, а дівер нахваляється тепер: у мене, каже, п’ять синів — два такі там луципери — мені, каже, Совєцька власть приріже твоєї землі — за пупа б його різало!..

— Да, будуть великі землеустрійні роботи, — бовкнув Короп, а стара підхопила його слова...

— І то він дідівщину посяде? — запитала вона загрозливо, вдивляючись пильно на математика.

— Ні, це тепер беззаконства всякі, — одказав Короп, підшукуючи в голові слово, яким можна було б виправдати право старої на землю. Тоді Мартин раптом мовив практичніше слово:

— У мене, бачите, не тільки копія судебної палати, а план, план на цю землю є — все, а вони нахрапом беруть...

— І приговор, — вставила стара.

— Не мають права! — рішуче сказав Короп. — План, де все видно, друге по суду доказано, а...

На столі з’явилася пахуча гречана каша з молоком