Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя і мета собаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя і мета собаки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя і мета собаки" автора Брюс Кемерон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 21 22 23 ... 73
Перейти на сторінку:
дна, де, як я відчував, нерухомо лежить Ітан. Я схопив його зубами за комір і поплив нагору.

— Бачиш! Він мене врятував! — закричав хлопчик, коли ми обидва випливли на поверхню.

— Молодець, Бейлі! — закричали разом хлопчик і Дідусь. Я так зрадів їхній похвалі, що погнався за качками, які по-дурному закахкали й попливли геть. Я підібрався до них так близько, що зміг би висмикнути кілька пір’їн у котроїсь із хвоста, але раптом дві з них залопотали крилами і швидко злетіли — як на мене, це означало, що я переміг.

Решту дня ми гралися у «Врятуй», і я поступово припинив хвилюватися, бо зрозумів, що хлопчик у цьому ставку цілком може про себе подбати, хоча він щоразу так тішився, коли я пірнав за ним і витягав його на поверхню. Качки, врешті, повилазили, сіли коло води й дивилися на нас, не дуже тямлячи, що до чого. А от чого я не розумів, так це того, чому вони, як усі птахи, на дерева не залітають.

Я не міг збагнути, чому ми маємо залишати Ферму. Проте через кілька днів після повернення Тата, коли Мама почала ходити по кімнатах і витягати із шаф і шухляд всяку всячину, в мене з’явилося відчуття, що нам знову доведеться їхати. Я став схвильовано бігати, боячись, щоб мене не забули. Зненацька хлопчик закричав: «У машину!» — і мені дозволили туди залізти й висунутися з вікна.

Кобила Іскра дивилася на мене, як мені видавалося, з неприхованою заздрістю. Бабуся з Дідусем обійняли мене, а потім ми рушили.

Урешті я повернувся додому й зрадів зустрічі з дітьми й собаками на районі, але не з Димком. Ми гралися й ловили м’ячики з моєю подругою Зефіркою. Я так поринув у це веселе життя, що був абсолютно не готовий до того, коли через кілька днів усі рано-вранці встали й без церемоній відвели мене в гараж. Я зразу вискочив у собачі двері й пересвідчився, що Ітан і Мама від’їжджають — хлопчик сидів з іншими дітьми в жовтому шкільному автобусі.

Ну, це було просто нестерпно. Я трохи погавкав, з того боку вулиці відгукнулася Зефірка, і так ми перемовлялися. Тільки це не дуже мені допомогло, як ви могли б подумати. Я похмуро пішов у гараж і зневажливо понюхав будку. Я тут цілий день не сидітиму, вирішив я, хоча у великій дерев’яній коробці було найм’якіше.

Я помітив під дверима лапи Димка, запхав носа в щілину і вдихнув його запах, а відтак лише розчаровано зітхнув. Ніякою симпатією від нього не віяло.

Тепер я вже був великий і діставав до ручки, тому мені спало на думку, що я можу дещо виправити у своєму становищі. Я сперся лапами на двері, взяв ручку в зуби і покрутив.

Нічого не вийшло. Проте я не здавався, і врешті двері тихо клацнули й відчинилися!

Димок сидів в іншому кутку кімнати, мабуть, сміявся з мене, але тепер йому стало не до жартів. Зіниці в нього почорніли, й кіт дременув геть, а я, звісно, помчав за ним і загавкав, коли він скочив на кухонний стіл.

У домі було краще. Звечора до парадних дверей принесли піцу в довгій пласкій коробочці, яка й далі стояла на столі, щоб легко було до неї дотягнутися. Я стягнув коробку на підлогу та з’їв смачний картон, а несмачний просто порвав. Димок спостерігав за мною, не приховуючи огиди. Потім я вм’яв банку його котячої їжі й старанно її вилизав.

Зазвичай мені не дозволяли спати на дивані, але я не бачив сенсу дотримуватися цього правила, коли все змінилося і я опинився в будинку сам. Я гарненько вмостився, щоб подрімати: поклав голову на м’якеньку подушку, гріючи спину на сонці.

Через якийсь час я зрозумів, що сонце пересунулося, й мені стало дуже незручно, тому я зі стогоном поповз за теплими промінчиками по дивану.

Пізніше я почув характерний звук відкривання буфета й побіг подивитися, що відбувається на кухні. На столі сидів Димок. Він дотягнувся до дверцят шафи і відчинив їх, що з його боку було ознакою неабиякої кмітливості. Я уважно дивився, як кіт ускочив усередину буфета й винюхував своїм крихітним носом, що там є смачного. Раптом Димок подивився на мене, щось перекидаючи.

Я вирішив трохи почухати зубами біля хвоста, а коли знову подивився, то побачив, як кіт бив лапою торбу з якоюсь їжею. Він ударив раз, другий, а на третій пакунок упав із буфета просто на підлогу!

Я прокусив пластик, дістався до якихось смачних солоних штук і тут-таки почав їх їсти, бо раптом ще Димок зараз розчухається і прибіжить по свою частку. Проте кіт незворушно дивився на все це згори, а згодом скинув інший пакунок — із солодкими рулетиками з тіста.

І тут я зрозумів, що весь цей час мав геть помилкову думку про Димка. Мені стало майже ніяково за те, що я з’їв його корм. Хоча хіба я винен, що кіт не доїв його тоді, коли йому дали. Чого ж він очікував?

Я не вмів самостійно відчиняти буфети: якось мені ця наука не давалася. Однак хлібину я дістав — стягнув зі столу й акуратно зняв із неї упаковку, яку пожував окремо. Сміттєве відро на кухні не мало кришки, тож було доступне, хоча дещо там — якась гірка чорна гуща, що одразу налипла на язик, щойно я її лизнув на пробу, шкаралупки від яєць і якісь пластикові коробочки — було неїстівне. Ну, пластик я все одно погриз.

Я був надворі й чекав, коли під’їде автобус. Хоча і Челсі, і Тодд уже вийшли, мого хлопчика ніде не було видно, отже, він мав приїхати додому з Мамою. Я пішов назад у будинок і витяг якісь туфлі з Маминої шафи, але гризти їх дуже не став, бо після всіх тих ситних наїдків, які дав мені Димок, мене вельми хилило на сон. Я стояв у вітальні й намагався вирішити: лягти на дивані, де вже взагалі не було сонця, чи на сонячній ділянці килима. Вибір був непростий, і, врешті, коли я обрав сонце, то лежав неспокійно й сумнівався в тому, чи не зробив я помилку.

Коли хряснули двері Маминої машини, я кинувся через весь дім у гараж до собачих дверей і замахав хвостом біля паркана, так щоб ніхто ні про що не здогадався. Ітан побіг просто до мене й почав гратися зі мною у дворі,

1 ... 21 22 23 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя і мета собаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя і мета собаки"