Читати книгу - "Життя і мета собаки"

— Як я за тобою скучив, Бейлі! Добре тобі було сьогодні? — питав мене хлопчик і чухав під підборіддям. Ми захоплено дивилися один на одного.

— Ітане! Дивись, що Бейлі накоїв!

Коли я почув своє ім’я, вимовлене так сердито, мої вуха опустилися. Якимось чином те, що зробили ми з Димком, помітили.

Разом з Ітаном я зайшов у будинок і наблизився до Мами, щосили махаючи хвостом, щоб вона мені пробачила. Вона тримала в руці один із порваних пакетів.

— Двері з гаража були відчинені. Дивися, що він наробив, — сказала вона. — Бейлі, ти поганий собака. Поганий собака!

Я опустив голову. Хоча я наче нічого поганого й не зробив, я зрозумів, що Мама на мене сердиться. Ітан теж — особливо тоді, коли він підбирав із підлоги шматки пластику.

— Як же він міг вилізти на буфет? Мабуть, стрибнув, — промовила мама.

— Ти поганий собака, поганий, поганий собака, Бейлі, — знову сказав мені Ітан.

Неквапом прийшов Димок і ліниво заскочив на стіл. Я похмуро подивився на нього — ось хто поганий, поганий, поганий кіт.

На диво, Димку-провокатору ніхто нічого не сказав. Натомість йому відкрили нову банку корму! А я сів і чекав, може, мені хтось хоча б печиво дасть, але всі тільки суворо дивилися на мене.

Мама возила по підлозі шваброю, а Ітан виніс сміття в гараж.

— Бейлі, це було погано, — знову прошепотів мені хлопчик. Очевидно, усім було значно важче пережити цей інцидент, ніж мені.

Я ще був у кухні, коли з другого кінця будинку почув крик Мами: «Бейлі!»

Напевне, вона знайшла свої туфлі.

Розділ 10

Протягом наступного року чи двох я помітив, що, коли діти гралися разом, вони часто не брали до себе Тодда. Коли хлопець приходив, вони якось хвилювалися, а зміну їхнього настрою я або Зефірка помічали так само легко, наче вони про це кричали. Дівчата часто відверталися від Тодда, а хлопці з помітною неохотою приймали його у свою гру. Ітан більше не ходив до нього в гості.

Дрейк, старший брат Тодда, рідко виходив з дому, тільки, бувало, сідав у машину й десь їхав. Лінда невдовзі навчилася кататися на велосипеді й майже щодня ганяла вулицею з дівчатками-однолітками.

Я вчинив, як Ітан, і більше до Тодда не ходив. Хоча одного сніжного вечора, коли було доволі пізно, а я перед сном вийшов у своїх справах, то вчув його — він стояв по той бік паркана, за деревами. Я попереджувально гавкнув і з приємністю помітив, що він розвернувся й дременув геть.

Мене не дуже цікавило, що таке та школа, яка забирала багато часу в мого хлопчика. Мені більше подобалося, коли наставало літо й Мама з Ітаном уже не їздили нікуди. Тоді ми вирушали на Ферму до Дідуся і Бабусі.

Щоразу, коли я приїжджав на Ферму, то стрімголов біг подивитися, що змінилося, позначити територію, та відновити знайомство з Іскрою, загадковою чорною кішкою в повітці, й із качками, які безвідповідально надумали взяти з собою черговий виводок. Часто в лісі я чув запах скунса, але пам’ятав попередні наші зустрічі й більше не ганявся за цією неприємною тваринкою. Захоче погратися — сам мене знайде.

Одного літнього вечора вся родина сиділа зі мною у вітальні довше, ніж звичайно. Усі були збуджені, а Мама й Бабуся ще й чогось боялися. Проте потім всі загаласували та закричали «ура!», а я загавкав, охоплений їхніми почуттями. Люди значно складніші істоти, ніж собаки: у них стільки усяких почуттів. Бувало, я не раз із тугою згадував Двір, але загалом теперішнє моє життя було багатше на події, хоча й не завжди до ладу зрозумілі. Тієї ночі Ітан вивів мене надвір і сказав:

— На Місяці є людина, просто зараз, Бейлі. Бачиш Місяць? Колись я теж туди полечу.

Хлопчик випромінював таке щастя, що я побіг і приніс паличку, щоб він мені її кинув. Ітан засміявся.

— Не хвилюйся, Бейлі. Я тебе тоді візьму із собою.

Іноді Дідусь їздив машиною в місто, і ми з Ітаном каталися разом із ним. Я доволі швидко запам’ятав усі пахощі дорогою: спершу був вологий дух, у якому змішувався запах дурних качок і апетитний аромат тухлої риби, потім машину заповнював потужний мускусний запах.

— Фу, — часто казав Ітан.

— Така от козяча ферма, — завжди відповідав Дідусь.

Висунувши голову з вікна, я часто стежив за козами — саме вони так чудово пахли. Я гавкав на них, але вони були такі дурні, що замість того, щоб злякатися і втекти, просто стояли на місці й дивилися. Наче та Іскра.

Після козячої ферми машина починала страшенно торохтіти: ми їхали через дерев’яний міст. У такі моменти я махав хвостом, бо любив їздити до міста, а гуркітливі звуки означали, що ми майже приїхали.

Дідусь любив ходити в таке місце, де він сидів у кріслі, а якийсь чоловік грався з його волоссям. Проте Ітану це здавалося нудним, тому ми часто гуляли вулицями, зазирали у вікна й сподівалися зустріти інших собак. На мою думку, то саме заради них і варто їздити до міста. Найкращим місцем для псів там був парк — така велика трав’яниста місцевість, де люди сиділи на підстилках. Ще там був ставок, тільки хлопчик чомусь не хотів, щоб я в ньому купався.

У місті всюди пахло козячою фермою. Якби мені треба було самому шукати шлях додому, то я просто крутився б, доки не знайшов, звідки йде найсильніший запах, а потім пішов би на нього.

Одного разу ми були в парку, старший хлопчик кидав своєму песику пластикову іграшку, щоб той ловив. Собака — то насправді була вона — чорна, дрібна й дуже діловита, не звертала на мене жодної уваги, дивилася тільки на свою забавку — тоненьку тарілку яскравого кольору. Іграшка літала в повітрі, а собачка бігла, підскакувала й хапала її на льоту — мабуть, доволі красивий трюк для тих, хто таке любить.

— Що собі думаєш, Бейлі? Ти теж таке хочеш, друже? — спитав мене Ітан. Його очі сяяли, він дивився, як та чорненька коротуха ловить пластикову тарілку. Після повернення на Ферму хлопчик пішов до себе в кімнату й став робити те, що назвав «фліп».

— Це щось середнє між бумерангом, фризбі й бейсбольним м’ячем, — розповів він Дідусеві. — Він літає удвічі