Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Минали дні. Життя текло спокійно, майже звично, але десь усередині — в глибині душі — у Ніки все ще жеврів біль. Вона прокидалась щоранку в кімнаті великого будинку, де панувала тиша й тепло, і дякувала за спокій, який їй дала доля — хоч би й тимчасово.

Мама Адріана, Маргарита Сергіївна, стала для неї ніби старшою подругою. З нею було легко. Вони могли сидіти разом на веранді з чашкою кави й мовчати, або обговорювати рецепти, або просто життя. Ніка почувала себе потрібною, майже щасливою… але глибоко всередині залишалась тріщина.

Зрада боліла.
Згадки про Стаса виникали зненацька: дотик руки, знайома фраза, запах кави вранці.
"Чому?" — це питання вона досі ставила собі. Чому він обрав ту, іншу, чужу? Невже їхні роки нічого не варті?

Одного дня їй зателефонувала Маша.
— Я не витримую, — сказала подруга. — Я приїду. Ми маємо поговорити.
І вже наступного дня вони сиділи в маленькому затишному кафе в центрі Києва. Дощ ледь-ледь накрапав за вікном, наче підкреслюючи атмосферу розмови.

Ніка мовчала довго, а потім усе виплеснула:
— Він зрадив мені, Машо. З нашою сусідкою. Я зайшла і… я все побачила.
Очі подруги округлились.
— Ти жартуєш?.. Боже, Ніко…
— Я навіть не кричала. Просто втекла. Не змогла дихати поряд з ним.

Вона розповіла все: про ту ніч, про зустріч з Адріаном, про роботу в його домі.
Маша сиділа ошелешена:
— Ти живеш у маєтку Романенка? І працюєш у його мами?
— Так. Все якесь дивне… Але водночас — рятівне.
— А він? Часто тебе бачить?
— Ні… Він майже не буває. Але… — Ніка запнулася. — Він не такий, як інші.

Маша пильно на неї глянула.
— Тобі подобається Адріан?

Ніка опустила очі в чашку кави. Вона сама ще не знала, як відповісти. Але серце дало їй відповідь раніше за розум.
— Тобі подобається Адріан? — знову повторила Маша, дивлячись прямо в очі Ніці.

Ніка зітхнула й відвела погляд у вікно. За склом танув дощ, залишаючи мокрі сліди на склі — майже як сльози.

— Я не маю права навіть про нього думати, Машо… — прошепотіла вона. — Він зовсім не з мого світу. У нього все — інше життя, інші люди, інші правила. А я… я просто помічниця його мами. І жінка, яку щойно зрадили.

Маша взяла її за руку.

— Серцю не накажеш, Ніко. Ти не обирала — це просто сталося. І в цьому немає нічого поганого.

— Але я не можу собі цього дозволити… Він занадто... — Ніка не договорила, бо в грудях защеміло. — Він гарний, розумний, добрий. Але він… не мій. Не може бути моїм.

Маша трохи зам'ялась, але потім зважилась:

— Я щось чула про його колишню… — вона обережно знизила голос. — Ірен. Її батько — великий бізнесмен. Вони були заручені. Усі говорили, що це було весілля століття… але його раптом скасували. Кажуть, щось сталося в останню мить. Скандал, плітки, вона зникла на деякий час, а він став ще більш замкненим.

Ніка мовчала, але відчуття було таке, ніби хтось стискав її серце зсередини. Ревнощі — безглузді й непроханні — заполонили душу. Вона не мала на них права. Вона — ніхто для нього. Просто тінь у чужому маєтку. Проста дівчина з розбитим серцем.

— Все одно, — сказала Маша рішуче. — Він не виглядає щасливим. Можливо, саме тому доля привела тебе в його дім.
Він не схожий на тих, хто просто дозволяє собі забави.

Ніка гірко всміхнулася.

— Я просто не хочу знову обпектись.

— Але ти жива, Ніко. І це головне. А життя… воно завжди дає шанс. Навіть коли ми його не чекаємо.

Вони ще трохи посиділи вдвох, згадали дитинство, посміялися крізь сльози. А потім Ніка обійняла Машу, якось особливо щиро — так, ніби прощалася з частинкою свого минулого.

Пізніше вона сіла в таксі й поїхала назад у маєток. Там, де було тихо. Там, де було безпечно. Там, де жило щось нове… але поки що невизначене.