Читати книгу - "Після зради, Верона Дарк"

Адріан

Я повернувся до своєї квартири вже пізно. День був виснажливим, але я був сповнений світла після зустрічі з мамою... і з нею. З Нікою.
Її образ переслідував мене — в кожній тиші, в кожному порожньому куточку цієї квартири.

Та, відкривши двері, я побачив те, чого не очікував:
— Привіт, коханий, — Ірен стояла посеред моєї вітальні в обтислому шовковому халаті.

Я завмер.
— Що ти тут робиш?! — різко спитав я.

— Я... сумувала. Знаю, що накосячила. Але ми ж з тобою були щасливі, пам’ятаєш? — її голос був солодкий, як отрута в меду.

Вона підійшла ближче, обережно поклала руки мені на груди. Я відступив.
— Ірен, між нами все закінчено. Це не зміниться.

— Та хоч один келих, Адріане, будь ласка. По старій пам’яті.
Я вагався, але подумав: один келих — і вона піде.

Ми сіли. Вино було червоне, міцне. Я не помітив, як випив більше, ніж хотів.
Голова паморочилась, свідомість затуманювалася.

…А потім — ніч. Провал. Порожнеча.

---

Вранці я прокинувся в ліжку. Голова розколювалась.
Я обернувся — і побачив Ірен поруч. Голу. Усміхнену. Загорнуту в моє простирадло.

— Ти не уявляєш, яка це була ніч… — промовила вона, тягнучись до мене.
Я завмер.

— Що?
— Ми знову разом, так? Нарешті. Ти знову мій, — її голос був ласкавий, але в мені все кричало.

Я не пам’ятав нічого. Абсолютно.
І в душі — порожнеча й гнів.
Чому я дозволив їй залишитися? Що вона зробила? І головне — що я наробив?

Перед очима постала Ніка. Її очі. Її усмішка. Її біль тієї ночі під дощем.

Я заплющив очі й зрозумів — я потрапив у пастку.

Це була помилка. Гірка, безглузда помилка.

Я не любив її. Ніколи не кохав. Мені просто здавалося, що можу знайти в ній щось подібне до тепла. Але в Ірен не було тепла. Тільки гра, амбіції, порожні очі і прагнення втримати мене будь-якою ціною.

Я знав, чому вона знову з’явилась. Не через любов — через контроль, статус, гроші. Жінки мого світу завжди щось хотіли. Але не мене.

І лише одна — зовсім випадкова зустріч — розбила всі шаблони.
Ніка.
Проста. Тиха. Справжня.
Її очі не просили. Вони слухали. Її голос не маніпулював. Він торкався душі.

Я міг не пам’ятати ніч із Ірен — і це було неважливо. Але кожен момент із Нікою — я пам’ятав до дрібниць. Її волосся, трохи вологе від дощу. Її мовчання в моїй машині. Її біль, який вона не дозволяла побачити, але я бачив.

Я не мав права мати її у думках, але вона вже жила в моєму серці.