Читати книгу - "Сонячний Птах"

Я послав йому свою вдячність – плівку з наскельними малюнками, серед яких не було стародавніх, і кілька поліетиленових торбин зі зразками фарб із печерних малюнків для датування через аналіз вуглецю-14. І гелікоптер полетів геть, покинувши нас у нашій ідилії.

Ми працювали щодня від раннього ранку до пізнього вечора, картографуючи печеру по горизонталі й по вертикалі, фотографуючи всі зображення на стінах і прив’язуючи їх до нашої первісної мапи. Саллі розривалася, допомагаючи мені й продовжуючи власну роботу з виокремлення стародавніх постатей. Ми працювали в цілковитій гармонії та взаєморозумінні, вряди-годи роблячи перерви, щоб з’їсти ланч на березі смарагдового басейну або поплавати вдвох голяка в його прохолодній прозорій воді, а іноді просто вилежуючись на скелях і розмовляючи.

Спочатку наше проникнення в печеру серйозно вплинуло на екологію місцевої фауни, але, як ми й сподівалися, вони швидко пристосувалися. Через кілька днів птахи знову падали вниз крізь отвір у даху печери, щоб попити води та скупатися у басейні. Незабаром вони вже не звертали на нас найменшої уваги, з оглушливими криками та базіканням розбризкуючи навкруги воду, а ми припиняли свою роботу, щоб помилуватися ними.

Навіть мавпи, гнані спрагою, нарешті знов приходили крізь скельний прохід, хапали ковток води й швидко втікали назад. Незабаром ці боязкі набіги стали сміливішими, аж поки перетворилися на справжню мороку, бо вони тепер викрадали наш ланч чи будь-яке обладнання, що залишалося недоглянутим. Ми їх прощали, бо їхні витівки завжди були цікавими й кумедними.

То були чудові дні приємної праці, дні, прикрашені дружбою і коханням, і глибоким миром, що панував у цьому прекрасному місці. Я пам’ятаю лише один день, коли несподівана розмова розхвилювала поверхню мого доти безхмарного щастя. Саллі і я сиділи під портретом нашого чудового білого царя, коли я сказав:

– Вони не зможуть це заперечити, Сал. Тим сучим виродкам доведеться змінити свої вузькі погляди!

Вона знала, що я говорю про так званих викривачів, любителів усе спростовувати, про політико-археологів, спроможних перекрутити будь-які докази, аби підлаштувати їх під власні погляди, про тих, котрі осуджували мене й мої книжки.

– Не будь такий упевнений у цьому, Бене, – остерегла мене Саллі. – Вони з нами не погодяться. Я ніби вже чую їхні тоненькі буркотливі голоси. Це, мовляв, лише відображення бушменських легенд, і можна тлумачити їх по-різному – ти хіба не пам’ятаєш, Бене, як вони звинуватили абата Брейля в ретушуванні малюнків у Брандбергу?

– Так. Дуже шкода, але ці малюнки й справді вторинні… Коли ми покажемо їм малюнки фортечних мурів, вони скажуть: «Хай і так, але де ж самі мури?»

– А нашого царя, нашого мужнього царя-воїна, – вона подивилася на нього, – вони каструють. Він перетвориться на ще одну «Білу леді». Його бойовий щит стане букетом квітів, його молочно-біла шкіра зміниться на церемоніальну глину, з його вогненно-рудої бороди вони виготовлять шарф або намисто, й коли вони опублікують його портрет, то він буде майже непомітно змінений у всіх цих місцях. «Британська енциклопедія» опублікує повідомлення такого характеру, – вона змінила свій голос, наслідуючи педантичного й пихатого лектора: – «Сучасна наукова думка вважає, що руїни залишилися від споруд якогось із племен банту, можливо, від шона або макаланг».

– Мені хочеться – о, як мені хочеться, – щоб ми знайшли якісь очевидні докази, – сказав я жалібним голосом. Я вперше подумав про те, як я розповідатиму про своє відкриття своїм братам у науці, й побачив в уяві, що я спускаюся в яму, де кишать отруйні гадюки. Я підвівся на ноги. – Пропливімося трохи, Сал.

Ми пропливли поруч легким брасом туди й назад через басейн. Коли ми вибралися з води і сіли на плямі яскравого сонячного світла, яке падало в печеру крізь отвір у її даху, я спробував поліпшити свій поганий настрій, змінивши тему розмови. Я доторкнувся до руки Саллі й з витонченою делікатністю пораненого носорога бовкнув:

– Ти вийдеш за мене заміж, Саллі?

Вона обернула до мене здивоване обличчя, її щоки та вії ще блищали крапельками води, й вона дивилася на мене не менш, як десять секунд, перш ніж зареготала:

– О, Бене, який же ти старомодний! Чи ти забув, що ми живемо в двадцятому сторіччі? Те, що ти скривдив нещасну дівчину, аж ніяк не означає, що ти мусиш одружитися з нею!

І перш ніж я встиг запротестувати або пояснити, що саме я мав на увазі, вона підхопилася на ноги й знову пірнула у смарагдове озеро.

Протягом решти дня вона була цілком поглинута своїм малюванням та пензлями й не мала часу навіть подивитись у моєму напрямку, а не те що заговорити до мене. Її послання на мою адресу було рішучим і очевидним – на певні теми для обговорення Саллі накладає категоричну заборону. Одруження одна з таких тем.

То був для мене дуже поганий день, але я добре засвоїв свою науку й поклав задовольнятися тим щастям, яке маю, не прагнучи чогось більшого.

Того вечора Ларкін передав нам ще одне повідомлення від Лорена: «Ваші зразки 1-16 аналіз С-14 в середньому датує 1620-ма роками плюс-мінус 100 років. Вітаю. Результат здається переконливим. Коли ти прилучиш мене до таємниці? Лорен».

Я відчув велике піднесення, діставши цю інформацію. Коли ми припустимо, що давній бушменський маляр малював свої картини з реальної природи приблизно між 200 і 400 роками нашої ери, тоді ж озброєний фінікійський воїн провів свої армії та бойових слонів через країну, яка мене так цікавить. Я почував себе винним, що приховую від Лорена таємниці нашої печери, але прилучати його до них було ще рано. Я хотів приберегти її для себе трохи довше – ще помилуватися нею, навтішатися її миром і красою, незаплямленою очима інших людей. Але ще більше значення мало для мене те, що вона була храмом мого кохання до Саллі. Як і для старих бушменів, вона стала святим місцем для мене.

Наступного дня Саллі, схоже, постановила залагодити ту прикрість, якої вона мені завдала. Вона піддражнювала мене, була ніжною й пустотливою. Опівдні, коли сонячне світло прорвалося до нас крізь верхній отвір печери, ми кохалися на скелях біля басейну, Саллі майстерно й лагідно знову взяла ініціативу на себе. У її ставленні до мене було щось загадково-грізне й містичне, але воно витіснило смуток із моєї душі й