Читати книгу - "Сповідь"

Коли все закінчилося, і я думав, що мені, нарешті, дадуть місце відповідно до моїх надій, мене просто виставили за двері, давши трохи більше, ніж двадцять франків дрібняками, що їх назбирали милостинею. Мені веліли жити добрим християнином, берегти благодать, побажали мені успіху і зачинили за мною двері. Все зникло.

Так в одну мить померкли всі мої великі надії, і від корисливого кроку, який я зробив, мені залишився лише спогад про моє відступництво і про те, як мене обдурено. Неважко уявити, як різко повинні були змінитися мої думки, коли я побачив себе падаючим зі своїх блискучих планів про багатство в цілковиту вбогість, а після ранкових міркувань про те, в якому б мені палаці оселитися, увечері мусив спати на вулиці. Читач напевно подумає, що я впав у найжахливіший відчай, підігріваючи жалощі про свої помилки думкою про те, що я власними руками підготував своє нещастя. Нічого подібного. Перший раз у житті я зазнав більш ніж двомісячного ув’язнення. І перше почуття, яким я тепер тішився, було почуття новоздобутої свободи. Після довгого рабства я знову став паном самому собі і своїм вчинкам. Я опинився серед великого міста і думав, що мені неважко буде відшукати в ньому засоби для життя, що тут живуть багато знатних людей, які, дізнавшись про мої таланти і чесноти, не забаряться привітно прийняти мене. Крім того, я міг і почекати, бо двадцять франків, що лежали в кишені, здавалися мені невичерпним скарбом. Я міг розпоряджатися ними на свій розсуд, не даючи нікому звіту. Вперше я виявився таким багачем. Отже, я був далекий від того, щоб засмучуватись і лити сльози, я лише змінив надії, а моє самолюбство нітрохи не постраждало. Ніколи ще я не почувався таким упевненим і спокійним. Я вважав, що вже майже досяг своєї мети і повинен дякувати за це лише собі самому.

Щонайперше я постарався задовольнити свою цікавість і обійти все місто, хоч би лише задля того, аби скористатися своєю свободою. Я ходив дивитися, як розставляють варту, і мені дуже сподобалися військові гармати. Я ходив за процесіями, бо мене приваблював церковний спів. Я пішов подивитися на королівський палац і підходив до нього зі страхом, але, побачивши, як туди входять інші, увійшов і я, мене не зупинили. Можливо, цією ласкою я мав завдячувати маленькому сувою, який ніс під пахвою. Так чи інакше, опинившись у палаці, я дуже багато забрав собі в голову і вже дивився на себе майже як на його обивателя. Нарешті, я втомився, виголоднів, було спекотно. Я зайшов до молочниці, мені дали кислого молока і дві хрумкі скибки чудового п’ємонтського хліба, який я люблю, як ніякий інший, це й стало моїм обідом за п’ять-шість сольдо, який виявився одним з найсмачніших у моєму житті.

Мені довелося пошукати собі прихистку. Знайти його виявилося неважко, адже я вже досить добре говорив по-п’ємонтськи, і мене розуміли. Я передбачливо вибрав собі приміщення, яке більш відповідало вмісту мого гаманця, ніж моїм смакам. Мене послали на вулицю По до солдатки, що брала по одному сольдо за ніч із слуг, які залишилися без місця. У неї знайшлося порожнє ліжко, і я влаштувався в неї. Вона була молода і недавно вийшла заміж, хоча у неї вже було п’ятеро чи шестеро дітей. Мати, діти і постояльці спали в одній кімнаті, і так тривало весь час, поки я в неї залишався. То була добра жінка, що лаялася, як візник, завжди обшарпана й нечесана, але м’якосерда й люб’язна. Вона заприязнилася зі мною і навіть стала мені у пригоді.

Я провів багато днів, насолоджуючись свободою і задовольняючи свою цікавість – а більше нічого. Я тинявся містом та його околицями, оглядаючи і відвідуючи все, що здавалося мені новим і цікавим; а для молодого хлопця, який щойно вийшов з ув’язнення і ніколи не був у столицях, таким було геть усе. З особливою акуратністю я відвідував двір і регулярно бував щоранку на королівській месі. Я тішився, бачачи себе в одній каплиці з монархом та його почтом; але потяг до музики, що почав у мене виявлятися, відігравав більшу роль у моїй старанності, ніж урочистість двору, яка недовго вражає, якщо її побачити раз і потім знову все тією ж. На той час у сардинського короля була найкраща в Європі капела: у ній по черзі з блиском грали Сумі, Дежарден, Безуцці. Але такої пишноти й не треба було, щоб зацікавити молодого хлопця, якого захоплювала гра на будь-якому інструменті, аби вона була правильна. Крім того, я витріщався на навколишню розкіш без заздрості і лише безглуздо нею захоплювався. Найбільше мені хотілося видивитися в блискучому придворному натовпі яку-небудь молоденьку принцесу, гідну моєї уваги, з якою я міг би закрутити роман.

Я трохи не почав роман у менш блискучому товаристві, і цей роман, якби я довів його до кінця, дав би мені в тисячу разів розкішнішу втіху.

Хоча я ощадливо витрачав свої кошти, мій гаманець відчутно порожнів. А втім, моя ощадливість походила не від передбачливості, а більшою мірою від простоти смаку, яку й сьогодні не зіпсувала в мені звичка до щедрої їжі. Я не знав, не знаю і дотепер кращого столу, ніж сільський. Мене завжди можна чудово пригостити молоком, яйцями, зеленню, сиром, чорним хлібом і пристойним вином; мій прекрасний апетит довершить решту, якщо тільки метрдотель і лакеї навколо не наб’ють мені оскому своїм неприємним виглядом. Раніше на шість або сім су я обідав набагато краще, ніж потім на шість або сім франків. Отже, я був вельми помірний завдяки відсутності спокус не бути таким. Я не можу навіть назвати це помірністю, тому що я вносив у це всю свою чуттєвість. Мої груші, кисле молоко, сир, п’ємонтський хліб та кілька склянок простого вина з Монферра, що його я попивав ковтками, робили мене найщасливішим з ненажер.

Але й за такої скромності мої двадцять франків танули з кожним днем, і, незважаючи на всю легковажність мого тодішнього віку, неспокій незабаром переріс у переляк. Від усіх моїх надхмарних палаців мені залишився лише один: підшукати собі заняття, яке дозволить заробляти на прожиття, але й це було не так-то просто здійснити. Я подумав був про своє колишнє ремесло, але я не так добре знав його,