Читати книгу - "Останній з могікан"

Він заговорив по-делаварському до своїх товаришів, і його слова, спокійні й розважливі, звучали рішуче. Старший могіканин слухав його дуже уважно й ніби обмірковував кожну почуту думку. Хвилину повагавшись, він згідливо махнув рукою і з характерним індіянським притиском сказав англійською мовою: «Добре». Тоді, засунувши за пояс ножа й томагавка, Чингачгук мовчки рушив до крайчика скелі, найменше видного з берега. Тут він зупинився на мить, багатозначно повів рукою на ліс у долині, сказав кілька слів рідною мовою, наче визначаючи свою майбутню дорогу, і ступив у воду, яка одразу ж і сховала його з очей обложених.

Розвідник забарився трохи, щоб мовити декілька слів великодушній дівчині, яка полегшено перевела подих, побачивши успіх своєї намови.

— Часом і молоді бувають обдаровані мудрістю незгірше за старих, — озвався він, — і мова ваша мудра, щоб не назвати її кращим словом. Якщо заберуть вас до лісу, відламуйте дорогою галузки на кущах і залишайте по собі якомога виразніші сліди. Коли тільки людському окові можна їх розрізнити, будьте певні, що маєте друга, котрий піде за вами хоча б і на край світу.

По цих словах він щиро потис Корі руку, підняв свою рушницю, сумовито глянув на неї і дбайливо відклав набік, а сам зійшов до того місця, де щойно зник Чингачгук. На хвилину він теж затримався край скелі, озирнувся і мовив гірко:

— Коли б лишень нам пороху, не було б такої ганьби!

І, пустившися берега, розвідник одразу щез під водою.

Тепер погляди всіх обернулись до Аикеса, що нерухомо стояв, прихилений до нерівної скелі. Зачекавши трохи, Кора показала в діл річки:

— Ваших друзів уже не видно, зараз вони, певно, в безпеці. Чи не пора й вам піти за ними?

— Анкес лишиться, — спокійно відповів юний могіканин англійською мовою.

— Щоб збільшити жах нашого полону й зменшити нам надію на порятунок? Ідіть, шляхетний юначе, — провадила Кора далі, опускаючи очі під поглядом могіканина і відчуваючи інтуїтивно свою силу. — Ідіть до мого батька, як я вже казала, і будьте найдовіренішим моїм посланцем. Скажіть йому, щоб передав через вас кошти, потрібні викупити дочок його з неволі. Ідіть! Така моя воля, таке моє благання!

Молодий ватаг спохмурнів на хвильку, але далі не перечив. Безгучною ходою перетяв він скелю і вступив у скаламучений потік. Ті, що лишилися на скелі, затамувавши дух, дивилися на річку, аж поки побачили, як голова Анкесова випірнула далеко внизу. Він ухопив повітря, пірнув знову, і більше його вже не було видно.

Ця несподівана і вдала втеча забрала лише кілька хвилин такого дорогого тепер часу. Востаннє глянувши на Анкеса, Кора обернулася й мовила тремтячими губами до Гейворда:

— Я чула, що ви добрий плавець, Данкене. Тож наслідуйте мудрий приклад цих простих і відданих нам істот.

— Це такої відданості треба Корі Манро від її оборонця? — тужливо й гірко посміхнувшись, відповів Гейворд.

— Не час перемагатись, чия думка правильніша, — вела своєї Кора. — Зараз усі ми маємо рівні обов'язки. Нам тут ви вже не дуже станете в пригоді, але можете врятувати своє дорогоцінне життя заради інших, ближчих друзів.

Данкек не відповів, тільки задумливо глянув на миловидну Еліс, яка з дитячою довірливістю притулилась йому до плеча.

— Зважте, — знов почала Кора, перемовчавши, коли пробувала приборкати біль, гостріший за муки страху, — що в найгіршому разі нас може спіткати тільки смерть. А данину цю кожен мусить колись платити.

— Буває лихо гірше, ніж смерть, — хрипко сказав Данкен, наче роздратований її настирливістю. — А це лихо можна відвернути, коли є людина, ладна життя відати заради вас.

Кора більше не наполягала. Закутавши обличчя шаллю, вона повела з собою напівзомлілу Еліс у найглибший закутень печери.

РОЗДІЛ IX

Весела будь, голубко,

І усмішкою хмари ті розвій,

Що чоло ясне тобі вкрили.

«Смерть Агрипіни»

Раптовий і мало не чарівний перехід від гамору бою до німоти, що запанувала тепер навкруг, вплинув на розпалену Гейвордову уяву так, наче все це було гарячковим сном.

Всі образи й події, які він бачив, глибоко вкарбувались йому в пам'ять, а проте важко було переконати себе, що все те правда. Не знаючи про долю тих, котрі ввірились на швидку течію, він спершу напружено прислухався, чи не почує якого сигналу або тривожного звуку, що дав би на здогад, як повелося сміливцям. Його увага, однак, натужувалась марно, бо скоро зник Анкес, як усякий слід по розвідникові та могіканах запався, і зовсім було не відомо, що з ними сталося.

У хвилину такої болісної непевності Данкен не вагався розглянутись довкола, вже не криючись у розколині. Проте будь-які спроби завважити наближення ворогів були такі самі даремні, як і перед тим намагання помітити сліди по своїх товаришах. Здавалося, наче в лісах обабіч річки вимерло все живе. Те ревіння, що недавно розкочувалося в пущі, замовкло, і ніщо вже не глушило шуму води, який то наростав, то спадав під повівами вітру в тиші погожої днини. Птах-рибалка, що, сидячи безпечно на верхній гілці всохлої сосни, був далеким свідком бою, тепер злетів з того високого вузлуватого сідала і ширяв у повітрі, вільно кружляючи над своєю здобиччю. А сойка, що навіть її різкий голос затьмили проразливі дикунські вигуки, наважилася знов озватися своїм незграйним криком, немов переймаючи назад у законну обладу дику глушину. Ці природні ознаки життя на безлюдній місцині вселили в Данкена іскрину надії. Ніби відродивши в собі сподіванки на порятунок, він почав думати, що робити далі.

— Гуронів не видно, — мовив він до Девіда, котрий ще не зовсім оклигав після поранення. — Заховаймось у печеру, а там уже — що провидіння вволить.

— Пригадую, як разом із двома вродливими панночками ми піднесли свої голоси для молитви й подяки, — відказав усе ще трохи очмелений псалміст. — І тоді мене спостигла тяжка кара за гріхи. Запав я в стан, подібний до сну, а всілякі безладні звуки шарпали мені вуха, наче настав кінець світу й природа забула про свою гармонійність.

— Бідолаха! Твій власний кінець то й справді був недалекий! Але вставайте, ходімо зі мною. Я спроважду вас у таке місце, де більш ніяких звуків, крім ваших псалмів, не буде чути.

— Шум водоспаду мелодійний, він приємно тішить слух, — відповів Девід, збентежено прикладаючи руку до чола. — Але чи ж повітря не повнять ще крики й вереск, так мовби душі, засуджені на вічні…

— Вже ні, вже ні, — нетерпляче урвав його