Читати книгу - "Інші пів’яблука"

Машини стали перед світлофором. Тепер із салону можна було розгледіти навіть вираз обличчя цього чоловіка – цілком невимушений. Чоловік позирав на Високий Замок, під ним гарчала моторами вулиця Богдана Хмельницького. Луїза з Іриною, прикипівши очима до дивака, мало шиї не повивертали.

– Я його знаю, – сказала Ірина, відкидаючись на спинку крісла. – Ми з ним у музеї Пінзеля познайомилися.

Зараз його побачиш, якщо він зважиться на репетицію прийти.

У шлейфі парфумів, у супроводі ледь чутного дзеленькотіння срібних браслетів і нашийних прикрас піднесено походжала мистецькою галереєю її власниця – енергійна пані Інна. Тілиста, проте рухлива. Приміщення галереї складалося з трьох залів колишнього підвалу. Високі склепіння, широкі арки переходів, штучне освітлення, прохолода, абстрактні чорно-білі фото на стінах – усе разом створювало атмосферу окремішності від усього, що лишилося назовні, за цими стінами, у повітрі вечірнього вересня. За останнім відвідувачем Інна замкнула двері і, побрязкуючи металом, повернулася до гурту. Поки що нечисленного, однак надзвичайно колоритного. Вона ще таких типажів у себе не збирала.

Музикант і світло-звукорежисер, молоді хлопці, копирсалися коло своєї апаратури: виставляли барабани, тягли дроти й весело перемовлялися, почуваючись як удома. Натомість решту прибулих так і хотілося спитати, чи вони, бува, нічого не переплутали, що опинилися тут, на цій репетиції. Дизайнерка, одначе, попередила телефоном, що сподівається побачити серед запрошених двох чоловіків і двох жінок поважного віку. Оце вони і були. Прийшли завчасно, трималися скуто й осібно. Бабусі навіть не перемовлялися між собою. Обидві худорляві: одна – сива, у довгій спідниці-спіралі (такі носили хіпарки в сімдесятих роках), друга – з яскравим волоссям кольору червоного дерева, в обтислих штанцях і туніці за коліна, позиченій, певно, в онуки. Високий бородатий дід був у вільній, завеликій на нього футболці, а другий стариган тримав у руках пакет, у якому вгадувалися обриси чогось кутастого. Судячи зі звуку, дерев’яної коробки з камінцями.

Четвірка розгублено товклася коло входу, аж поки господиня запросила всіх пройти попід високою аркою далі, до крісел, винесених із офісної кімнати. Першим рушив високий кощавий бородань, прибравши безстрашного вигляду. Решта посунули за ним. Звичайні люди, ніби вихоплені з черги, – з якоїсь довжелезної черги в поштовій філії, де хто по пенсію стояв, хто з квитанціями на оплату телефону й електроенергії… Що вони робитимуть на показі колекції відомої дизайнерки?

Бородань із цікавістю приступив до стіни з фотографіями, висадив на ніс розхитані окуляри й заходився, насупившись, роздивлятися з-під кошлатих брів на сіро-чорні плями, що складалися у жіночі фігури. Світло над знімками падало йому на обличчя. Коли він опускав голову, намагаючися прочитати назву роботи, гострий клин сивого волосся торкався жовтого напису «Game over» на його чорній футболці. «Профіль Мефістофеля… Ну, точнісінько тобі профіль Мефістофеля», – промайнуло в Інниній голові.

Другий дід примостився в кутку, з полегшою сів у крісло і склав руки на своєму торохкотливому пакунку. Аж тепер Інна здогадалася: то шахи. Старий примружив очі, голова йому з’їхала набік, і за кілька хвилин він засопів. Його чоло і ніс неначе хто у профіль намалював прямою лінією. Цікаве обличчя. Тяжкі руки з вузлуватими пальцями, неначе дві цеглини, притискали шахівницю до колін. Випнуті жили, жовті нігті, відбиток короткого сну на опалому обличчі – немов на призьбі задрімав серед білого дня, малих онуків доглядаючи.

– Я перепрошую…

Сива бабця у спідниці-спіралі наблизилась ходою колишньої танцівниці, тримаючи спину підкреслено рівно. Шкіру на щоках укривали дрібні-дрібні зморшки, ніби брижі на поверхні озера. Надто широко розставлені виразні очі робили її подібною до морської рибини. Прошепотіла Інні щось у самісіньке вухо.

Інна схопилася, брязнувши мелодійно своїми браслетами. Задивилася на гостей, геть забувши про свої обов’язки. Заходилася показувати, де можна руки помити, де кави-чаю-води випити, запросила до столика в кутку й увімкнула електрочайника.

Пані з червоним волоссям охоче відгукнулася на запрошення. Вона виразно жестикулювала, крутила головою, задираючи підборіддя вгору, а коли говорила чи ковтала, жили на її шиї напиналися й ворушилися. Здавалося, нею керує невидимий ляльковик, смикаючи за нитки. Вона помітно нервувалася.

Що більше Інна приглядалася до цих людей, то більше розуміла, чому саме їх дизайнерка не змогла оминути своєю увагою. Вони, звичайні й особливі водночас, привертали до себе погляди. Від їхніх жестів та облич не можна було відвести очей. Тим цікавіше було дізнатися, що Ірина робитиме з цією екзотично-геронтологічною групою.

Дзенькнув вхідний дзвінок, хтось із хлопців відчинив двері. Пролунали впевнені кроки – і під арку ступив середнього віку чоловік: усміхнений, з короткою сивою стрижкою, в ідеально припасованому костюмі кольору хакі й добротному взутті. Коли він заговорив, Інна миттю завважила особливості його зовнішності й голосу, його стримані манери. Вона дала йому близько п’ятдесяти років, дарма що на його щоках залягли дві глибокі борозни, які могли б різьбитися на обличчі й багато старшого чоловіка. Такий собі немолодий Кері Ґрант – улюблений актор Інниної мами.

Заледве він устиг привітатися й назватися Яном Кумпою, як услід за ним вихором увірвалася Ірина, простукотіла підборами, вітаючись навсібіч. За нею неквапливою ходою – таку зазвичай виробляють багаторічним зусиллям – увійшла Луїза. Її руде волосся низьким кошиком лежало на потилиці. Минулого разу, коли вона приходила сюди з Іриною, Інна звернула увагу на вишукані дрібниці, якими оточила себе Іринина товаришка. Жінка в жінки таке неодмінно помітить. Луїза мала все зручне й ефектне: люстерко, кістяний гребінець, дорогу кулькову ручку, крихітну інкрустовану коробочку на таблетки, сап’яновий гаманець. Це переконливо доводило: жінка, що надає великої ваги супутнім речам, яких не раз торкається протягом дня, безперечно знає смак життя.

– Вибачте! Ми мали зупинку в дорозі. А ще заїхали до майстерні, вибачте. – Ірина поставила на стілець дві сумки: пласку чорну, схожу на теку для нот, із двома міцними сріблястими шворками, і маленьку чорну зі срібною застібкою.

«Треба й собі щось таке купити», – подумала Інна, завзята прихильниця білого металу.

Мовчазний дід із шахівницею прокинувся і вибрався зі свого кутка, помітно збадьорившись після короткого відпочинку. Підійшла з горнятком сива жінка. Вона тримала його обома руками, ніби гріла долоні. Жовта шкіра її побабченого обличчя зблизька ще більше скидалася на печене яблуко. Друга – та, що з червоним волоссям, – усміхнулася до Ірини, як до давньої знайомої. Зморшки заплелися навколо її очей химерним