Читати книгу - "Інші пів’яблука"

Але це були ще не всі запрошені. Останніми до гурту приєдналося посімейство – жінка з чоловіком і двійко дівчат-близнючок, з вигляду випускниць школи. Батьки прийшли подивитися, куди покликали їхніх дочок, до якої справи запропонували долучитися.

– А ми знайомі, – усміхнулася Ірина до мами дівчат. – Вам донька казала?…

– Наше місто – велике село, – виснували жінки. – Тільки-но почнеш з’ясовувати, хто кому й ким доводиться, як за один, два, максимум три ходи постане картина зв’язків усіх з усіма: кожен із кожним знається, або має спільних знайомих, або навіть чийсь далекий родич.

Кілька років тому Ірина вже бачила тих малих сестричок – милий тандем протилежностей. «Ань-Янь», – називала їх мама. Це було на площі Ринок, на святкуванні дня міста. Галя сказала: «Знайомся, це Олена, ми в газетах-конкурентах працюємо». Тепер ті колишні малі стали вже дорослими дівчатами, і саме такими – схожими й несхожими між собою – були потрібні Ірині для показу. Збіг обставин і випадок підказали ідею: дві дівчини в однаковому вбранні, однакові й різні водночас – наче дві фігури обабіч вівтаря.

Дві фігури обабіч вівтаря?… Інна затамувала дух: «Що ж це має бути?» Вона слухала Ірину дедалі нетерплячіше. Вони зналися не так давно. Кілька місяців тому Інна сама запропонувала Ірині влаштувати показ у своїй мистецькій галереї, відомій резонансними фотовиставками. Інна вважала себе за творчу натуру, над усе її приваблювали яскраві особистості. Такі, як Ірина. Після знайомства з нею Інна захопилася світом моди, цікавилася його закуліссям і знаковими постатями. Дізнавшися, що крім професійних моделей у показі братимуть участь непрофесіонали, вона натякнула Ірині: мовляв, я й сама радо вийшла б на подіум, хоч і маю нестандартну фігуру. Нащо на вулиці шукати охочих?… Проте Ірина делікатно звернула розмову на інше. Сучасні обличчя, наділені рисами класичної краси, сказала, їй наразі не потрібні. Підсолодила гірку відмову.

Луїза, почувши їхню розмову, кинула на подругу погляд, сповнений іронії. Вона не одразу пристала на Іринину пропозицію попрацювати обличчям. «А також волоссям своїм рудим попрацювати, – додала тоді Ірина, – фігурою та ходою. Якби можна було, я б і голос твій задіяла…» На думку товаришки, Луїза була достоту «пінзелівським персонажем».

Ніхто зі збірної вуличної команди, що сиділа тепер перед Іриною, наготувавшися слухати її вказівки, ніколи не виходив на подіум. Ніхто, крім Анни Дмитрівни – професійної моделі шістдесятих років минулого століття. Ірина запропонувала спочатку всім назватися (батьки дівчат, щоб не заважати, навшпиньках пішли до дверей), а тоді делікатно нагадала, хто такий Пінзель. Судячи з реакції, про нього мало хто знав.

Ірина розтлумачила, що запросила всіх присутніх попрацювати моделями, показавши колекцію одягу, присвячену творчості видатного скульптора вісімнадцятого століття Іоана-Георга Пінзеля, який творив у нашому краї… І розповіла, яким буде головне дійство.

Вихід непрофесіоналів – ваш вихід, шановні! – стане стрижнем показу.

Коли підуть із подіуму професійні моделі, коли до музики, яка лунатиме в залі, приєднається живий барабанний звук, першою з-за лаштунків вийде Луїза.

За нею – Олег Олегович. Заторохтіли шахи там, куди показала Іринина рука.

Далі – Валерій Вікторович. Бородань не ворухнувся, ніби й не про нього мова.

Тоді – пані Марина. До речі, колишня фехтувальниця.

Анна Дмитрівна, свого часу демонстратор одягу у львівському будинку моделей.

Яне, я перепрошую, як вас по батькові? Гаразд, просто Ян Кумпа.

І сестри Аня з Яною.

– Коли всі будуть на сцені, – вела далі Ірина, – почне пульсувати світло – і під це блимання треба буде виконати ще кілька нескладних рухів. Зовсім простих. Наче ви повільно танцюєте.

Ірина відкинула вбік одну руку, спроквола повела нею вгору і назад, повертаючи за нею головою. А тоді відвела другу руку, розвернулася в інший бік.

– Це легко, – сказала, – це наче повільні вправи під музику, вам сподобається.

– Але чому ми? – стиха грюкнув шахівницею Олег Олегович. – Ви кажете, є професіонали…

– Не потрібні професіонали, навпаки! – Ірина навіть пройшлася туди-сюди, ніби показувала: просто йдіть, отак, без викрутасів. – Кожен ітиме так, як звик ходити… Ви будете за сучасників Пінзеля, наче ви потрапили в інший час, перестрибнули через два з половиною століття вперед. Ви всі певною мірою – пінзелівські типажі. Він шукав таких емоційних облич навколо себе. Хтось із вас скидався на його дружину – плечима, шиєю, поглядом. Хтось – на няньку його дітей. Можливо, руками, ходою… Хтось – на його товариша й колегу, архітектора Меретина,[19] – вони так довго спілкувалися день у день, постійно працювали разом. Меретин був хрещений батько одного з синів Пінзеля, він неодмінно якусь рису запозичив у товариша бодай для однієї зі своїх скульптур. Пінзель надихався людьми, він творив подібних до людей ангелів для костелу в Годовиці[20] і героїв давньогрецьких міфів для бучацької ратуші. – Ірина зупинилась, одітхнула. – Розумієте?

Вона й сама відчула, що розпалилася.

– Сьогодні, – вже спокійніше заговорила вона, – я пропоную лише пройтися отут, оцією доріжкою, зупинитися і просто відчути, як воно, коли музика і пульсація світла… Вікторе! – повернулася до хлопців біля барабанів, а тоді до запрошених: – Станьте отут. Можете навіть не рухатися.

Залунала музика, хлопець за барабанами стишено забив паличками. Другий хлопчина увімкнув світлоритм. Майбутні демонстратори одягу стояли, не знаючи, що робити. Крім сестер. Одна з них ледь помітно, а тоді щораз упевненіше й розкутіше почала вимахувати руками – неначе водорості колихалися в річковій воді. Друга, позираючи на сестру, і собі загойдалася. Ожили бабусі. Анна Дмитрівна тріпнула сивим волоссячком і пройшлася доріжкою взад-вперед добре поставленою ходою манекенниці. Тоді й Кумпа, що стояв, устромивши руки в кишені, прибрав розкутого вигляду і хвацько переступив з ноги на ногу. Тільки шахіст і бородань стояли нерухомо. Музику і світло вимкнули – спалахнуло горішнє освітлення.

– Круто, – сказала одна з сестер.

– Бридня! – оглушливо виголосив бородань. – Нічого такого я не робитиму.

– Послухайте. – Ірина від хвилювання забула, як його звати. – У вас, – вона покусала губу, – у вас, Валерію Вікторовичу, все вийде. Даремно я, мабуть, отак знаскоку накинулася на вас зі своїми ідеями. Налякала…

– Мене, – розважливо, з помітною нотою іронії, озвався бородань, – налякати важко. І клоуном я ніколи не був. І не буду.

– Та ви не зрозуміли, – ступила до нього Ірина, – я й не чекала, що вам одразу моя пропозиція сподобається. Я лише хотіла показати, яким буде фінал. Коли ви вберетеся у вільний одяг, вам