Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

— Мені вже шістнадцять років, — заперечив Джеймс, — і я знаю, що кажу. Мама тобі не зарадить. Вона не зможе подбати про тебе… Зараз я взагалі шкодую, що вирядився до Австралії. Мені треба було б начхати на все і лишитися тут. Я б так і зробив, якби не підписав уже контракту.

— О, не говори такого, Джіме. Ти поводишся, як герої тих дурнуватих мелодрам, у яких так любить грати мама. Але я не хочу сваритися з тобою. Я ж тільки-но бачила його, а це для мене — справжнє щастя! Ми не будемо сваритись. Я певна, ти ніколи не образиш того, кого я люблю, — правда, Джіме?

— Мабуть, — доки ти любитимеш його, — була понура відповідь.

— Я любитиму його повік! — вигукнула вона.

— А він тебе?

— І він теж!

— А як ні — то хай начувається!

Сібіл аж відсахнулась, вражена братовим тоном, а за хвильку засміялася і поклала руку йому на плече. Адже він у її очах був ще хлопчисько.

Біля Мармурової арки вони сіли в омнібус, що довіз їх під самий їхній обшарпаний будинок на Юстон-род. Було вже по п’ятій, і Сібіл належало з годинку відпочити перед виставою. На цьому наполіг Джеймс, сказавши, що він воліє попрощатися з нею, доки мати ще внизу. А то мати неодмінно встругне якусь драматичну сцену!

І вони попрощались у кімнатці Сібіл. У Джеймсовій душі кипіли ревнощі і люта ворожість до незнайомця, котрий, як здавалося йому, став поміж ним і сестрою. Та коли її руки обвили його шию, а пальці пестливо торкнулись його волосся, хлопцеві одлягло від серця, і він поцілував Сібіл щиро й ніжно. А коли спускався сходами, на очах у нього бриніли сльози.

Внизу на нього вже чекала мати. Вона докірливо буркнула щось за спізнення, але він не озвався, мовчки беручись до злиденного обіду. Круг столу дзижчали й повзали по брудній скатертині мухи. Крізь гуркіт омнібусів та екіпажів на вулиці до Джеймса долинав туркотливий голос, який поглинав останні його хвилини вдома.

Попоївши, він відсунув тарілку і спер голову на руки. Хлопець відчував, що має право знати. Якщо все було так, як він підозрював, мати давно мусила б сказати йому. Крижаніючи з жаху, місіс Вейн стежила за сином. Слова механічно спадали з її губ, а пальці нервово бгали подерту мереживну хусточку. Коли дзиґарі вибили шосту, Джеймс підвівся і рушив до дверей. Потім нараз обернувся і глянув на матір. Погляди їхні зустрілись. В її очах він прочитав ревне благання про милосердя. Це тільки скріпило його рішучість.

— Мамо, я мушу щось у тебе запитати, — почав він.

Її очі непевно забігали по кімнаті. Вона мовчала.

— Скажи мені правду, я маю право знати! Ти була одружена з моїм батьком?

Мати зітхнула з полегкістю. Моторошна мить, якої вона в перестраху чекала удень і вночі протягом довгих місяців, — ця мить урешті прийшла, проте страх її щез. Це навіть трохи розчарувало її. Груба прямота запитання вимагала такої ж прямої відповіді. Своєю наглістю й недоладністю ця сцена скидалася в її очах на погану репетицію.

— Ні, — відповіла вона, вражена суворою простотою життя.

— Отже, мій батько — негідник! — вигукнув хлопець, стискаючи кулаки.

Місіс Вейн заперечливо похитала головою.

— Ні, сину. Я знала, що він не був вільний. Але ми дуже любилися з ним. Якби він був живий, то забезпечив би нас. Не май серця на нього, сину, він же твій батько і порядна людина. Справді-бо, він належав до вищого товариства…

Проклін зірвався юнакові з уст.

— Мені байдуже за себе, — скрикнув він, — але не допусти, щоб із Сібіл!.. Він теж ніби порядна людина, отой, що закоханий в неї чи прикидається закоханим? І теж, мабуть, з вищого товариства!

На мить місіс Вейн охопило принизливе почуття сорому, вона схилила голову і тремтячими руками витерла сльози.

— Сібіл має матір, — пробурмотіла вона, — а я не мала.

Сина це зворушило. Він підійшов до матері і, нахилившись, поцілував її.

— Пробач мені, мамо, що я завдав тобі болю, питаючи про батька, я завдав тобі болю, — мовив він. — Але я не міг стриматись… Ну, я вже мушу йти. Прощавай! Не забувай тільки — віднині ти мусиш дбати лише про одну Сібіл!.. І повір мені: якщо цей чоловік скривдить мою сестру, я дізнаюся, хто він такий, вистежу його і вб’ю, як собаку. Присягаюсь!

Очевидна перебільшеність погрози, запальні жести, що супроводили цю мелодраматичну тираду, немовби заяскравили усю цю сцену в очах місіс Вейн. Тепер вона почулася у своїй стихії, подих її став вільніший, і вперше за багато місяців вона відчула справжнє захоплення сином. Вона була не проти, щоб це дійство продовжилося у тому ж ключі, але Джеймс різко урвав розмову. Треба було позносити вниз валізи, знайти кашне, що десь запропастилося. Метушливо то вбігав, то вибігав поденник, котрий обслуговував мебльовані кімнати, де вони мешкали. Потім торгувалися з візником. Слушний момент було згаяно на дріб’язкову вовтузню. І коли син уже від’їжджав, місіс Вейн, махаючи йому з вікна мереживною хусточкою, почувалася ще розчарованішою, ніж дотепер. Змарновано було таку чудову нагоду! Щоправда, вона трохи втішилась, виповідаючи Сібіл, що тепер, коли під її опікою зосталася лише дочка, в її житті зазяяла велика пустка. Ця фраза припала їй до вподоби, і вона вирішила її запам’ятати. Але про синову погрозу, хоч і було то сказано вельми ефектно й драматично, вона ані прохопилась. Місіс Вейн була впевнена, що колись вони всі посміються з цієї присяги.

Розділ VI

— Гадаю, ти вже чув новину, Безіле? — такими словами лорд Генрі зустрів того самого вечора Голворда, щойно той увійшов у вказану йому лакеєм окрему кімнатку ресторану «Брістоль», де було накрито стіл на три персони.

— Ні, Гаррі, не чув. А що це за новина? — запитав художник, віддаючи пальто й капелюх лакеєві, що провів його до номера. — Сподіваюся, не політична? Такі новини не цікавлять мене. На цілу Палату громад ледве чи знайдеться хоч одна людина, гідна пензля. Хоча багатьох із них не завадило б трохи