Читати книгу - "Степан Бандера: людина і міф"

Всього, за дуже неточними даними, у 1939-1941 рр. із Західної України було вивезено за судом і без суду більше мільйона осіб. Коли почалася німецько-радянська війна, в тюрмах Луцька, Дубно, Львова, Золочева, інших міст Волині й Галични були закатовані, розстріляні, закидані гранатами тисячі політичних в'язнів.

Актив ОУН передбачав це, і тому багато хто, не чекаючи приходу Червоної Армії, перебралися на захід. Більшість оселилися довкола Кракова й у самому Кракові. Люди потребували даху над головою, шматка хліба, якоїсь роботи. Потрібна була організація, яка допомогла б цим десяткам тисяч людей, - так виник Український Центральний Комітет, який очолив відомий учений-географ Володимир Кубійович. Це в жодному разі не була політична організація, і Володимир Кубійович намагався утримувати добрі стосунки з німецькою владою, що зовсім не дає права називати його колаборантом. Він рятував людей від голоду, а не раз від тюрми і смерті.

Степан Бандера прибуває у Краків і активно включається в діяльність ОУН, хоча спочатку його становище в організації фактично дещо неокреслене. Так, він колись очолював Крайову Екзекутиву, але ж був засуджений на довічне ув'язнення, і після нього цей пост вже по черзі займали кілька інших людей, зокрема, саме в той час провідником ОУН був Володимир Тимчій-Лопатинський. Проте цей останній визнавав незаперечний авторитет Степана Бандери, очевидно, підтримував усі плани Бандери відносно реорганізації роботи ОУН, бо лише цим можна пояснити, що вони обоє поїхали до Андрія Мельника в Італію.

У них був розроблений план відносно стратегії і тактики ОУН у переддень Другої світової війни (ніхто вже не сумнівався, що вона неминуча). [2]

В тому плані були й суто організаційні питання: переїзд Проводу до нейтральної країни, створення двох запасних керівних центрів (у Європі і за океаном), і питання стратегії - вимога не орієнтуватися на Німеччину, готувати народ України до загального повстання, і часткові питання тактики - протидіяти мобілізації українців, громадян Польщі, до польського війська, яке організовувалося у Франції, підготовка загону для допомоги Фінляндії в її спротиву радянській агресії. Нарешті, були кадрові питання, що мали принципове значення. Учасники Варшавського і Львівського процесів мали серйозні підозри відносно двох членів Проводу ОУН: Ярослава Барановського й Омеляна Сеника. Бандера поставив питання про виведення зі складу Проводу і розслідування їх діяльності.

Андрій Мельник відкинув усі ці пропозиції. Чому? Причин, мабуть, було дуже багато, кожна зі сторін називає вигідні для неї. Бандера і його прибічники звинуватили Провід у тому, що ті, хто входили до нього, вже багато років перебували за кордоном, відірвалися від краю, не знали ситуації. Але як на те пішло, Степан Бандера хоч і перебував у краю, але з 1934 р. сидів у суворій ізоляції, а Андрій Мельник виїхав за кордон лише в 1938 р. Обидві сторони відкидають тезу, що це був конфлікт поколінь: мовляв, справа не у віці, а у принципових розходженнях. Але, мабуть, принципові розходження виникли певною мірою і з причин віку: старші люди завжди обережніші, повільніші в прийнятті рішень, не здатні на вчинки, в яких є хоч присмак авантюризму. Прихильники Бандери твердять, що чи не головною причиною першого розколу ОУН були особливості характеру Андрія Мельника: мовляв, у нього були диктаторські замашки, він не вмів іти на компроміси. Але, мабуть, ще менше був схильний до компромісів Степан Бандера, та й диктаторських нахилів йому не бракувало. Зрештою, його теж можна зрозуміти: молодий, темпераментний, п'ять років не мав куди прикласти свою енергію, зате мав досить часу, щоб укласти купу планів, а тут йому на всі пропозиції відповідають: ні!

Із надрукованих в той час книг «Чому була потрібна чистка в ОУН» (видання прибічників Бандери) і «Біла книга ОУН. Про диверсію-бунт Яри-Бандери» (видання прибічників Мельника) розумієш - кожна сторона теоретично погоджувалася на мирні переговори, але… лише і після того, як протилежна «беззастережно капітулює». Мельник вимагав, щоб Бандера негайно розпустив свою «революційну ОУН», а Бандера - щоб Мельник її визнав.

Слід також визнати, що кожна сторона докладала зусиль, щоб створити культ «свого» вождя.

Наприклад, як розповідає про підготовку Краківського збору його учасник Микола Климишин: «Всі проекти різних комісій сходилися в одних руках Ст.Бандери, який виявив у той час найнаглядніше, чого він вартий та що він може зробити. Я подивляв усебічне охоплювання справ, якими він у той час керував. Я подивляв, як він з повним знанням підходив до справ і скільки разів він устрявав у справи, вирішно змінюючи проекти, над якими комісії проводили довгі дні на дискусії. Часто бувало, що він знімав з пляну нарад якусь справу, відкладаючи її до наступного дня, і хоч наради тягнулися до пізна вночі й ранком починались наново, він приносив свій проект розв'язки проблеми, широко та усебічно розпрацьований… На тих нарадах я укріпився в вірі, що він єдиний може у той час і взяти Провід ОУН у руки і повести справу найкраще».

З іншого боку, навіть протокол Римського збору, що має бути без усяких емоцій, переповнений славослів'ям на адресу Андрія Мельника, який фактично ще нічим себе не проявив: «Вождь зголосив перед образом Упавшого Вождя приявність 22 учасників II ВЗУН та свою і ОУН готовність іти за геройським прикладом Євгена Коновальця. Промова Вождя, яку приявні вислухали стоячи, зворушила до глибини душі усіх і зосередила їх думки у стіп Роттердамської Могили й довкола Особи, яка перейняла по Євгенові Коновальцеві керму боротьби народу за визволення… Коли звернений до образу покійного, Вождь складав свій глибоко продуманий і пориваючий душу звіт, приявні переживали одну з найбільш торжественних хвилин свойого життя».

Деяким виправданням для обох сторін може бути та історична епоха, коли кожен народ шукав свого «вождя» і в ньому бачив порятунок у складній ситуації.

10 лютого 1940 р. у Кракові [3] Степан Бандера збирає своїх прихильників, і вони проголошують створення так званого «Революційного Проводу ОУН». Як би не доводили послідовники ОУНр (так вони стали себе називати), що це не був розкол, а лише очищення ОУН від опортуністичних елементів, але це таки був розкол. Інша річ, що він був викликаний якнайкращими