Читати книгу - "Чужий"

Коли він закінчив, то спустив конструкцію назовні з отвору корабля. Платформа перекинулася останні декілька метрів спуску, але не розбилася. Даллас вирішив, що вона витримає тіло старпома на шляху до «Ностромо».

Короткий день швидко закінчувався. Повітря знову ставало червоно-кривавим, а вітер почав завивати сильніше. В них не було проблем із тим, щоб відтягнути Кейна назад і знайти свій буксир, але Даллас менше за все бажав тинятись цією вітряною планетою вночі. Якась химера з’явилася з нетрів аварійного корабля, щоб заволодіти обличчям Кейна та їхніми думками, а в нічній куряві їх може підстерегти щось навіть гірше. Даллас із нетерпінням чекав, коли нарешті опиниться за безпечними металевими стінами «Ностромо».

Коли сонце зайшло за скупчення хмар, на буксирі почало миготіти кільце прожекторів, розташованих у нижній частині буксиру. Через це пейзаж навколо корабля був доволі похмурим: прожектори лише безсило підсвічували зловісні контури тих вулканічних брил, на яких стояв сам зореліт. Іноді попереду проносилася густа курява, яка ще більше заважала боротися з докучливою темрявою. Ріплі в капітанському відсіку покірно чекала на якусь звістку від членів експедиції — вони досі не виходили на зв’язок. Перші відчуття безпорадності та дезорієнтованості минули, а замість них з’явилося відчуття дивного оніміння душі й тіла. Ріплі не могла змусити себе визирнути в ілюмінатор, вона лише тихо сиділа, попиваючи ледь теплу каву і бездумно спостерігаючи за показниками на екрані, що повільно змінювалися.

Біля ілюмінатора сидів Джонс. Буря його розважала, і він бісився, намагаючись зловити пилинки, які билися об ілюмінатор. Джонс знав, що не зможе зловити жодну з літаючих пилинок. Він інстинктивно усвідомлював ті закони фізики, які пояснювали, чому ілюмінатор твердий, хоч і прозорий. Через це гра здавалася не такою цікавою, але він не здавався. Кіт, зокрема, міг уявляти, що темні камінчики — то птахи, хоча жодного разу не бачив їх. Але він мав про них інстинктивне уявлення.

Ріплі також спостерігала за іншими екранами, що знаходилися біля неї, і регулярно перевіряла інші давачі. Еш працював без стимулюючої рідини, оскільки був єдиним членом екіпажу «Ностромо», який не пив кави. Нова інформація була його єдиним стимулятором. Два давачі, які деякий час не подавали жодних ознак життя, раптом ожили, і нові цифри подіяли на наукового співробітника як наркотик. Він увімкнув підсилювачі й уважно все перевірив перед тим, як увімкнути телефон внутрішнього зв’язку і розповісти про свою знахідку.

— Ріплі? Ти тут?

— Так, — вона помітила напруженість у його голосі й твердіше всілася у кріслі. — Є хороші новини?

— Гадаю, що так. Я знову вловив сигнал їх скафандрів і бачу їх на екранах.

Ріплі глибоко вдихнула й запитала страхітливу, але необхідну річ:

— Скільки їх?

— Усі на місті. Три зображення, чіткі сигнали.

— Де вони?

— Близько… Дуже близько. Напевно, хтось знову увімкнув передавачі, тому ми і зловили від них сигнали. Вони йдуть сюди впевненою ходою. Повільно, але рухаються. Ніби все добре.

«Не розраховуй на це», — подумала Ріплі, увімкнувши передавач на своєму пості.

— Далласе… Далласе, ти мене чуєш?

У відповідь вона почула шквал статичних завад, тому їй довелося переналаштовувати передавач.

— Далласе, це Ріплі. Прийом!

— Прийом, Ріплі. Ми тебе чуємо. Ми майже дісталися корабля.

— Що трапилося? Коли ви зайшли до аварійного корабля, ми втратили вас на екрані й втратили сигнал ваших скафандрів. Я бачила показники на екрані в Еша. Ви?..

— Кейн поранений, — втомлено і з роздратуванням промовив Даллас. — Нам потрібна буде допомога, аби опинитися на борту. Кейн втратив свідомість. Хтось повинен допомогти нам затягнути його до шлюзу.

— Я допоможу, — швидко відповів Еш.

В інженерному відсіку Паркер і Бретт уважно слухали ці перемовини.

— Непритомний, — повторив Паркер. — Я завжди знав, що Кейн рано чи пізно втрапить у якусь халепу.

— Еге ж, — занепокоєно промовив Бретт.

— Непоганий хлопець, хоч і офіцер. Мені він завжди подобався більше, аніж Даллас: не так любить командувати. Що ж у біса там із ним трапилося?

— Гадки не маю, але скоро дізнаємося.

— Можливо, він просто впав і вирубився, — продовжував Паркер.

Ані сам Паркер, ані Бретт не вірили в таке пояснення. Обидва замовкли, уважно дослухаючись до безперервних голосів і тріщання динаміка.

— Корабель, — Далласу вистачило сил, щоб кивком голови вказати на «Ностромо». У майже цілковитій темряві астронавти побачили декілька невиразних предметів, схожих на дерева. То були опори корпусу «Ностромо», який виглядав як невиразна фігура трохи більшого розміру.

Вони вже майже дісталися корабля, коли Еш підготував внутрішній шлюз до відкриття. Він перевірив усе востаннє і натиснув на кнопку першого-ліпшого телефона внутрішнього зв’язку.

— Ріплі… Я у внутрішньому шлюзі, — Еш залишив канал відкритим і став біля невеликого ілюмінатора. — Поки я їх не бачу. Там майже цілковита темрява, але коли вони підійдуть до підйомної платформи, то я помічу ліхтарі їхніх скафандрів.

— Добре, — Ріплі гарячково думала. Деякі її думки здивували б Еша. Вони були дивними навіть для неї.

— Куди йти? — Даллас вдивлявся в куряву, намагаючись побачити прожектори корабля.

Ламберт вказала ліворуч.

— Гадаю, туди. Там перша опора, а під нею повинна бути підйомна платформа.

Астронавти вирушили в той бік і ледь не перечепились через край платформи, яка надійно стояла на твердій поверхні. Незважаючи на втому, вони зняли нерухоме тіло Кейна із санчат і перенесли на платформу, взявши його під руки.

— Може, хай стоїть? Бо знову будемо марудитися, підіймаючи його, — захекано промовила Ламберт.

— Гадаю, що так. Головне, щоб хтось допоміг затягнути його до шлюзу.

— Ріплі, ти там?

— Так, Далласе.

— Ми підіймаємось.

Даллас глянув на Ламберт.

— Готова?

Ламберт кивнула. Даллас клацнув перемикачем. Платформа смикнулась, а потім плавно поїхала вгору і зупинилась точнісінько навпроти шлюзу. Даллас злегка нахилився і натиснув на кнопку вимикача. Зовнішні двері від’їхали вбік, і астронавти зайшли до шлюзу.

— Увімкнути герметизацію? — запитала Ламберт.

— Не треба. Ми можемо зекономити цілий шлюз повітря. За хвилину ми будемо всередині й зможемо вилізти з цих клятих скафандрів.

Вони зачинили зовнішні двері й завмерли в очікуванні, поки відчинять внутрішні двері.

— Що трапилося з Кейном? — знову запитала Ріплі. Даллас був надто втомлений, щоб помітити в її голосі щось інше, аніж просте хвилювання. Він підняв Кейна трішки вище на плечах, вже