Читати книгу - "Її сукня"

«так, звісно, маєш, але ще не час. твоя душа поки не сповна розкрилась під час цього візиту на землю, ти не можеш померти зараз»

«але ж…»

«ти думала, що помреш через свій роман? твоя уява надто розігралась, на тебе ще багато чого чекає попереду. але поспіши, бо якщо послабиш снагу, то справді багато чого не встигнеш»

«то я… то я житиму?!»

«так, звісно! поспіши!»

«але ж… написане мною повторюється в реальності!»

«просто будь уважною до людей, які довкола тебе, не втрачай пильності, зверни увагу на цифру сім — щасливе число, пам’ятаєш? це наше число, родинне, ти ще маєш написати багато… ні. досить вже. я й так чимало тобі розповіла, ми не маємо права говорити про майбутнє — лише про минуле…»

«а статуетка?! я зрозуміла: це через неї коїться щось химерне! звідки вона в мене?!»

«мені час іти»

Ніла напружилась і нарешті розтулила повіки.

«ти дуже гарна…»

Сумні очі кольору какао наповнилися слізьми.

«прощавай!»

«ти вже не приходитимеш?..»

«приходитиму. але не так часто — тепер ти знаєш те, що я хотіла тобі повідати, довго ж я не могла пробитися до тебе, ти не підпускала мене, але мені це таки вдалось — нам вдалось, бо якби не ти, сама би я не змогла цього досягнути»

«чому ти плачеш?»

«прощавай!»

«прощавай… дякую тобі…»

Вона відхилилась від Ніли й почала поволі віддалятися. Нілина рука мимоволі здригнулась і вона остаточно прокинулась. По щоках текли гарячі сльози. Сльози полегшення і прозріння.

Хіба ж могла припустити, що все обернеться саме так? Хіба ж могла? Що жінка, котра вселяла в неї тваринний жах, виявиться її прабабусею, яка хоче їй лише добра… Увесь цей час вона жила в страху, замість того, щоби відчути те, що та прагнула їй сказати.

Якби ж було знати…

Звісно, питань і незрозумілостей лишилось чимало, вона явно недоговорює, і недоговорює щось дуже важливе, мовби боїться…

Та головне — життя триває!!! А ще в неї є купа планів, які вона негайно, просто зараз почне втілювати!

Лікарняну палату заливали сонячні промені. Олександр Бондарчук нетерпляче чекав на лікаря, після обходу поспішить додому. Звісно, «поспішить» — це так, образно кажучи, бо принаймні місяців зо три, доки не знімуть гіпс, він шкутильгатиме на цих чудових милицях. Але насправді це такий дріб’язок — його ж могло й не бути тепер, дивом лишився живим…

Думки займала дівчина, котра викликала швидку тієї фатальної ночі. З тих нічних подій нічого не пам’ятає, лише як їхав, потужний удар і… суцільна темрява, в яку провалився і довго-довго летів, аж доки не побачив світло, а в ньому — обличчя медсестри.

Коли отямився, медсестра заговорила з ним, мовляв, дівчина твоя гарненька. Яка ще дівчина? Ніякої дівчини в нього немає, подумки здивувався, проте відповісти не міг. Вона ж продовжувала свою розповідь: «Приїхала тоді з тобою на швидкій, так хвилювалася за тебе, всю ніч поряд просиділа. Точно любить тебе, чоловіче, бережи її, бо таких мало».

Не міг сперечатися. А потім вона й справді прийшла. Дивакувата трохи, але… якби була звичайною, то хіба би прийшла до нього? Ну хто він їй такий? Випадковий незнайомець, автівка якого в’їхала у дерево під її вікном! Хіба вона зобов’язана йому чимось, чи, може, винна в тому, що те кляте дерево росте саме під її вікном? А прийшла чомусь.

Приходила кілька разів. Сідала поруч, стискала його руку своїми теплими долонями і дивилась так сумовито-сумовито, мовби він справді їй близький. Не перекинулись жодним словом, бо тоді ще не міг говорити, а вона мовчала. Але так затишно було, так добре, коли сиділа поруч!

Кілька днів дівчина не з’являлась. Мабуть, уже й не прийде. А шкода…

Ніла прошмигнула до палати і першої ж миті розгублено спинилась, але, побачивши його зелені очі, всміхнулась: це точно ВІН. Вона ж бо бачила його голову лише в бинтах, тому як виглядає, уявлення не мала. А нічого такий — не вродливець, але гарненький. Ці його