Читати книгу - "Її сукня"

— Привіт! Ось ти який, Сашко…

— Привіт! Трохи ще пожмаканий, зате нарешті можу говорити, — всміхнувся. — А тебе як звати, моя нічна рятівнице?

— Ніла.

— Дуже приємно, Ніло. Думав, уже не побачу тебе… Мене мають виписати зараз.

— Я рада, що встигла. Рада бачити тебе без цих жахливих бинтів і чути твій голос.

— Чому ти приходила до мене?

Замислилась. А й справді: чому вона зараз тут? Він же зовсім чужий їй, вона не знає його ні на крихту, може, він бандит, за яким полювала міліція, а він утікав і врізався машиною в дерево? Чи злодій, що пограбував банк, і тепер його переведуть із палати в тюремну камеру. А може… Ні. Ніякий він не грабіжник і не бандит. Якесь шосте чуття підказувало — ні, наполягало! — що мусить бути тут, поруч із ним. І дати якесь раціональне пояснення цьому, на жаль, не може. Тому просто смикнула плечем і відвела розгублений погляд у вікно.

— По тебе… по тебе хтось має прийти?

— Ні. Не має.

— Ага… добре… Не в сенсі…

— Я розумію, — всміхнувся.

Тихий голос дівчини якось заспокійливо діяв на нього.

— Тієї ночі…

— Я не хочу про це зараз, Ніло, вибач.

— Так, розумію. Вибач ти.

— Я все тобі розповім. Обов’язково розповім, але не зараз. Пізніше. Якщо ти, звісно, ще захочеш мене бачити пізніше.

Усміхнулась і схилила голову. А відповісти не встигла, бо двері розчинились і до палати, війнувши полами білосніжного халата, ввійшов лікар.

— Що ж, юначе, можете вирушати додому, — ретельно оглянувши Сашка, резюмував. — Раз на тиждень навідуйтесь до мене на огляд, і за три місяці, якщо все буде добре, знімемо гіпс. Пильнуйте його, панночко, він ще доволі слабкий.

З лікарні вийшли разом: він — на милицях, вона — поволі йшла поруч.

Відповідь з видавництва надійшла швидко. Ніла не сподівалась на таку оперативність. «Ваш твір, пані Ніло, вартий уваги. Ми готові укласти з вами угоду на взаємовигідних умовах. Якщо ви згодні — за чотири місяці „Фатум“ буде на полицях книгарень…».

Так-так, а як же! Фатальні речі користуються попитом нині… Смерть актуальна. Життя у програші. Отакий парадокс.

У її житті парадоксів теж вистачало — вони просто-таки суцільні. Ще якихось кілька тижнів тому, лежачи в гарячих Денисових обіймах, не уявляла без нього життя. Його потужна енергетика, в яку з головою поринала, наче в круговерть, уже не діяла. Чому — не розуміла. Думала, це кохання з першого погляду. А тепер… тепер лише знала, що мусить йому щось сказати, якось пояснити, чому не можуть бути разом. Може, сказати правду? Що її долають думки про Сашка, якого майже не знає, але відчуває, що він — її людина, її чоловік. Хоч не тямить, звідки ці переконливі відчуття, вони зовсім не розмовляють про кохання чи близькість поміж ними, досі навіть натяку на те не було. На цьому короткому проміжку життя раціональність, яка й так не дуже була їй притаманна, взагалі безслідно щезла… Однак відчувала, що всі ті розмови про близькість поміж ними й теплі, ніжні почуття таки велись. Але велись… мовчки, самими лиш очима, котрі можуть повідати більше, ніж слова. Набагато більше… У них взагалі можна прочитати все. Бо в очах — Душа! А те, про що волає душа, не приховаєш навіть за мовчанням…

— Знаєш, як відцвітає квітка кактуса ехінопсиса? Спочатку в’яне маточка з тичинками й одразу зникає запах. Зовні це поки непомітно і квітка виглядає ніби так само гарно, але насправді процес помирання вже розпочався… Затим в’януть пелюстки. І все відбувається дуже швидко, бо цвіте ехінопсис усього добу. Зрештою за дві години зів’ялий згорточок жалюгідно звисає з кактуса. Видовище дуже страхітливе і пронизливо-сумне насправді. Так фантастично квітнути й так швидко померти…

Розповідав усілякі абстрактні історії і жодного разу — про себе.

Не розпитувала. Просто слухала і намагалась вловити те, що ховав між рядків.

— Скажи, ти тоді так і не відповіла… чому приходила до мене? — спитав, пильно глянувши у вічі. — Ти ж мене зовсім не знаєш…

Його голос ледь помітно здригнувся, але відчула це.

— Я не знаю. Справді, не знаю.