Читати книгу - "Дорогами Маклая"

Виходячи з цієї обіцянки його високості, я сподіваюсь, що після прибуття до Маніли, тобто в перший порт, звідки я зможу повернутися в Сідней, для Вашого превосходительства не буде трудністю надати мені кошти для переїзду найкоротшим шляхом у Сідней. Про вартість квитка з Маніли в Гонконг і з Гонконга в Сідней я матиму честь сповістити другого дня після прибуття в Манілу».

Розпалюючи загаслу люльку, Сава Христофорович глянув на мене крізь лискучі скельця окулярів, наче прицілювався.

— Ну то й що?

— А те, що за п'ятдесят три дні плавання на корветі «Скобелев», як видно з цього листа і з відомих, мабуть, вам рапортів Копитова керуючому Морським міністерством, за харчування з Маклая нічого не взяли. Окрім того, Копитов за рахунок флоту оплатив його проїзд з Маніли до Гонконга і Сіднея. А трохи раніше, в Амбоїні, видав йому гроші на купівлю подарунків для папуасів під такий самий вексель: «Оскільки корвет «Скобелев» має відвідати різні місця берега Маклая та Нової Гвінеї, осмілюсь нагадати Вашому превосходительству нашу розмову про велику користь, яку може принести дарунок кількох пар домашніх тварин для встановлення міцних дружніх стосунків між росіянами і тубільним населенням того берега. Я не маю сумніву, що тубільці берега Маклая гідно оцінять важливість такого подарунка і збережуть про відвідини «Скобелева» найкращу пам'ять…» Виходить, коли російське військово-морське відомство справді запропонувало Маклаєві матеріальну підтримку, він охоче прийняв її, і, судячи з усього, ніякі статутні формальності цьому не завадили. Чому ж він повинен був лякатися її дванадцять років тому? Стривайте, тут є одне «але». У самому кінці 1881 року Маклай надіслав із Сіднея до Петербурга листа з проханням дозволити йому повернутися в Росію на якомусь із кораблів російської ескадри, що стояла тоді в Мельбурні. І той же Олексій на його листі поклав резолюцію: «Мені здається, що треба дозволити М.-Маклаю повернутися на одному з суден, але без морського забезпечення». Звідси висновок: морським забезпеченням та іншими матеріальними благами флоту Маклай до свого тріумфального повернення в Росію 1882 року не користувався не тому, що не бажав, а тому, що на «Витязь» його, очевидно, взяли з такою ж резолюцією великого князя Костянтина: «… але без морського забезпечення». Логічно?

Повернувшись до столу, Сава Христофорович, оповитий клубами диму, слухав мене, перебираючи якісь папірці. Нарешті; знайшовши потрібний, сказав:

— Логічно, та неправильно. Ось текст телеграми віце-директора канцелярії Морського міністерства Пещурова каштанові 2-го рангу Кумані, командирові кліпера «Изумруд», який забрав Маклая з Нової Гвінеї після першої його експедиції. 15 січня 1878 року «Изумруд» прибув у порт Тернате, і того ж дня Кумані послав у Петербург запит: чи можна задовольнити прохання Маклая відвідати на кліпері деякі тихоокеанські острови? Водночас Кумані сповіщав, що мандрівник зовсім без грошей. Пещуров на це відповів: «Височайшим велінням Вам дозволено повернути Миклусі витрачені ним «Витязе» харчові та його дорожні витрати корветі — всього 1000 карбованців сріблом. Харчових кліпері не брати. Прохання задовольнити. При висадці Маклая проміжному порту забезпечити коштами проїзд Батавії…» Ну а ця депеша вам знайома?

Я сказав, що згадка про повернення Маклаєві якоїсь тисячі карбованців мені десь траплялась, але, коли це було і з якого приводу, з'ясувати не пощастило.

Матеріальна забезпеченість ученого, коли він повертався з Нової Гвінеї 1873 року, для мене взагалі лишалася загадкою. Берег затоки Астролябії він залишив босий, у напівзотлілому дранті, тому, прибувши в Тернате, позичив у командира «Изумруда» 45 карбованців і купив одежу, взуття й парасольку. Більше грошей у нього не було, і боргів він до Батавії не робив, але в Манілі й Гонконзі, куди заходив кліпер на шляху в Батавію, тратив чимало. Тільки приймання китайського віце-короля Кантона з усім його почтом, яке Маклай влаштував у Гонконзі на приватній квартирі з відповідними почестями, напевно влетіло йому в копієчку. Потім, уже на Яві, ще ні з ким не встигнувши познайомитись, а отже, не маючи можливостей на кредит, найняв собі під житло окремий будиночок у Бюйтензорзі. Звідки в нього раптом з'явилися гроші, можна було тільки здогадуватись.

І ось тепер телеграма Пещурова багато що прояснювала. Але який зв'язок міг бути між нею і резолюцією великого князя Олексія, накладеною на листі вченого через вісім років?

Виникали й інші запитання.

«Височайшим велінням» у перекладі на сучасну мову означає «цар наказав». — Припустімо. Але що спонукало далеко не схильного до філантропії Олександра II на такий незвичайний жест? Тим більше, жест ні в якій мірі несумісний ні з обов'язковим для всіх воїнським статутом, ні з педантичною бюрократією царського двору.

Імператора розжалобив запит Михайла Миколайовича Кумані? Дуже й дуже сумнівно. Та й не міг запит якогось командира кліпера так легко опинитися на столі імператора. Найпевніше, перед царем хтось клопотався, причому хтось впливовий, що не тільки ризикнув знехтувати флотські традиції, а й зумів переконати царя узаконити нечуване. Географічне товариство? Ні. Про найменшу свою заслугу воно одразу ж зчиняло галас на весь світ. То хто ж? Це по-перше. А по-друге, в таких ситуаціях цар не просто наказував, а неодмінно видавав особливий рескрипт, який, коли не було застереження, що це одноразовий захід, зобов'язував флот піклуватися про Маклая постійно. Чому ж великий князь Олексій його не врахував? Виходить, рескрипт був тимчасовий? А чи й ніякого рескрипту не було?

— Між іншим, — сказав Сава Христофорович, пощипуючи вус, — у резолюції Олексія винен був уже відомий вам Колтовський, який нагнав на великого князя страху перед формальностями статуту на все життя. Він тільки сів на посаду й, очевидно, не знав ще, які привілеї на флоті було даровано Маклаєві. Тому адмірал Шестаков, новий керуючий Морським міністерством, коли Маклаїв лист з резолюцією Олексія потрапив до нього для виконання, надіслав у Мельбурн телеграму контр-адміралові Асланбегову зовсім іншого змісту — щоб оформляти мандрівника на корабель як зарахованого на флот. Не випадково, досягши на панцернику «Петр Великий» Європи і бажаючи далі