Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

Чи ж на те вважати?

Ну, навчу вас, як належить

пильнувати ліса…

Ви не маєте вже ліса?

Отуди до біса!

То хіба навчу сушити

вікове болото…

Як? Не маєте й болота?

No, to mniejsza o to! 45

Але ж слухайте, коханку,

я ж добра вам жичу,

хоч спаліте, а купіте

часопись мужичу!

Ви чули казочку про край царя Гороха?

Чи знаєте, чому людей там стало «троха»?

- Хтось з люльки іскру здув, а загасить не зміг,

І знявсь пожар такий, аж загорівся сніг.

У ратуші пан війт зліз на високу вежу

І радив притлумить соломою пожежу.

Тут райці всі до скирт,- хто скільки зміг, загріб,-

З соломою в вогонь жбурнули добрий хліб.

Горіли городи, зникали цілі села,

Країна вся була червона та весела.

А потім стало враз так сумно, як вночі,-

Де ділись цехові, лицарство, орачі?

Хоч хто й живий зоставсь, то ледве совав ноги…

Тоді пішли в похід проти людей безроги.

Було колись в одній країні:

сумний поет в сумній хатині

рядами думи шикував;

вони й «рівнялись», мов піхота,

аж тут співця взяла охота -

і він їм крила подавав.

Крилами думоньки тріпочуть,

порядку слухати не хочуть,

розбили всі шеренги вмить!

І вро́зсип те крилате військо

на життьовеє бойовисько

з тісної хати в світ летить.

Одна полинула високо,

друга поринула глибоко,

а третя вже гніздечко в’є;

та́ - мов орлиця славу кличе,

а друга чайкою кигиче

або зозулею кує.

Тим часом люди працьовиті

розкинули майстерні сіті,

сильця поставили, пастки́,

по кущиках позасідали,

принадоньки понакладали

та й ну ловить думки-пташки.

Так люди, ду́мок наловивши,

по кліточках розсадовивши,

їх заходились чепурить:

всіх чорнокрилих побілили,

а білих трошки почорнили

і всіх дали позолотить.

А щоб котра не полетіла,

приборкали усім їм крила -

тепер буянню їх кінець! -

Ніжки докупи пов’язавши,

у кошик гарно повкладавши,

несуть співцеві на ралець.

Співець тоді вже не в хатині

і навіть вже не в домовині,

а в Вічній Славі пробував

(се є така країна гарна,

хоч дехто каже - легендарна),

то ж там поет гостей приймав.

Бо то ж якраз тієї днини

були співцеві роковини -

рождення й смерті заразом.

Віншують гості, подарунки

виймають, розв’язавши клунки:

«Твоїм добром - тобі ж чолом!»

Пташки тоненько щось пищали

та позолотою бряжчали…

Поет звернувся до гостей:

«Громадонько моя поштива,

де ти набрала сього дива?..»

Він не пізнав своїх дітей!

Тиху задуму вечірнюю

на́прасна буря розвіяла.

Білу чуприну розтріпавши,

сивії брови насупивши,

з чорних очей розсипаючи

то блискавиці палючії,

то градовиння холоднеє,

гналась вона навісна.

Перешуміла. Та досі ще

сльози важкі ронить дерево,

бережно-тихо спускаючи

з віття на віття і в діл…

Сумно по гаю осиковім

тіні блукають похилії,

тіні від хмар дощових.

Місячним світлом переткані,

наче серпанки жалобнії,

між деревами спиняються,

стовбури білі, тоненькії

в тузі німій обіймаючи,

стовбури тихо тремтять.

Страшно дивитись, як сунуться

тії серпанки без постатів,

сліпо непевними рухами,

наче тіла́ без душі.

Сунуться марища й журяться

тою журбою нелюдською,

що як людину оплутає,

то заморозить всю кров.

Сумно в гаю заспокоєнім,

вогкою ніччю придавленім,

жаско не так перед бурею,

як після бурі з нудьги.

21.06.1906. Зелений Гай.

(З біблійних мотивів)

Я духові серцем сказав:

«Навіщо ти будиш мене серед ночі?

Навіщо сі тихі уста розв’язав

І речі надав їм пророчі?

Оспалі тут люди, в них в’ялі серця,

Народ сей не вдавсь на борця».

Мій дух промовляє мені:

«Ставай, вартовий, без вагання на чати!

Хоч люди замлілі у сій стороні,

На голос твій будуть мовчати,

Та слава про них загримить до зірок,

Що є з їх народу пророк».

Київ, 11 студня 1906 р.

Ти чесна жінка, ти не продаєш

своєї вроди й пестощів за гроші,

нещирих поцілунків не даєш

за лакомство нещасне, за розкоші.

Ти горда жінка, ти не увійшла

в кубельце, звите дружніми руками,

найтяжчу працю ти собі взяла,

несеш мовчазно довгими роками.

Ти добра жінка, слів терпких нема

у тебе для таких, що «впали низько»,

хоч злидні перетерпіла й сама,

хоч і тобі була спокуса близька.

Ти щира жінка. Тим своє чоло

ти хилиш низько, про таких згадавши,

що продаються; знаєш, як було

їм гірко й солодко, в неволю впавши.

Бо продалась і ти. Не за срібло

і не за ласощі, не за дарунки,

але за те пестливеє тепло,

за любі речі та за поцілунки…

Се ж голод серця гнав тебе за тим,

у кого в очах діаманти ясні,

чий сміх тобі здавався золотим,

а кучері були, мов грона рясні.

Не тіло ти, а душу продала,

свій хист і розум віддала в неволю,

у каторгу