Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

і гірко й солодко тобі до болю.

27.11.1906

Не хутко те буде… Чи й буде, чи ні?

Не знаю. Та видиться все те мені,

так ясно-виразно стає перед очі,

як часом в яскравії, місячні ночі

малюються тіні на білій стіні -

виразні та прості, хоча й таємні,

різкі, хоч тремтячі. Враз хмарка налине

і тіні змішає, і сутінь поплине,

мов сивий серпанок… хвилина одна -

і знову показує тіні стіна

різкі, хоч непевні. Невже се тополя

відбилась ота, що стоїть серед поля?

Вона тут подібна до вежі. А се

невже той листочок, що вітер несе?

Зовсім він подібний до хижої птиці…

Отак в моїх мріях ідуть плетениці,

непевнії тіні далеких речей,

і раптом зникають від пильних очей,

і знов виступають. І теє, що буде,

здається мені вже минулим: ті люде,

їх речі й події знайомі мені,

мов чула їх в казці, мов бачила в сні

ще здавна, ще змалку… Так, наче сі тіні

жили десь зо мною в незнаній країні.

І я до їх рвуся у ту далечінь,

де спогад про мене вже буде, мов тінь

від того листка, що зірвався до ранку

і в сутіні зник, мов у сивім серпанку…

2.12.1906

Ой в раю, в раю, близько Дунаю

виросло зело, дивно-весе́ло.

В нього стебельце - з коп’я дере́вце,

на ньому гілки - золоті стрілки.

А на вершечку квіточка сяє,

квіточка сяє, рай звеселяє.

Десь узялася лютая змія,

розп’яла крило та понад зело,

ясна квіточка потьмарилася,

райськая земля засмутилася.

Ой надбіг, надбіг білий молодець,

білий молодець, всім переборець,

вирізав сучок та зробив лучок,

вломив гілочку, ясну стрілочку,

устрелив змію попід реберце,

попід реберце в самеє серце.

А де кров кане, там пожар стане

та запалають гори-долини

ясним пожаром без пожарини.

Райськая птиця вся сполошиться,

замахне крилом та понад зелом,

ярая квітка злотом засяє,

нехай же сяє та й не згасає.

В холодну ніч самотній мандрівець

в глухім бору знайшов старе кострище:

при місяці білів холодний попілець,

чорніло вколо нього пожарище,

стриміло скілька цілих ще дровець,

були сирі ті, що лежали вище,

либонь, отой, хто сей вогонь палив,

не допаливши, кинув і залив.

І мандрівець тремтячими руками

почав багаття згасле ворушить,

знайшов десь іскорку межи трісками,

і втішився, і став її живить.

Затлівся присок дрібними зірками,

та вогник не спалахнув ні на мить,

і мандрівець, прогаявши годину,

подався геть, проклявши пожарину.

А іскра тліла в попелі важкім

і ятрилась, мов незагойна рана,

все не могла ожить в огні яркім;

і хворий пал той жеврів аж до рана.

На сході сонця у димку тонкім

вогню блиснула смужечка багряна.

А поки сонце осіяло бір,

вогонь вже лютував, мов дикий звір.

Здавен, було, марю: коли б мені сила,

то я б у той храм таємничий вступила,

де світять крізь пітьму науки дива,

де людська не хилиться вділ голова,

а гордо здіймається чоло думливе,

знаття свого певне, і ясне, й щасливе,

де ллється у душу величний спокій,

немов легендарний цілющий напій.

Гадала: замкнуся у тиху кімнату,

на скарби всесвітньої думки багату,

сховаю в книжки всі чуття, мов у труни,

замовкнуть у серці моєму всі струни,

сама тільки думка, холодна, ясна,

жива в мені буде, вона лиш одна.

Мій розум тоді розів’ється так вільно

і буде зорити без гніву а пильно

на давні віки, на колишні події,

на трупи світів, на померлі надії,

на марища віри, на кості людей,

на зародки звірів, ростин та ідей.

Все злучиться в цілість - природа і люди,

що є, що минуло, що сталось, що буде,

і рідне й чуже поєднається щільно

і житиме в думці моїй нероздільно,

затихнуть навік ворожнеча і болі,

не буде діймати вже й ганьба неволі,

усім моїм мукам настане кінець -

і се буде пильної праці вінець.

* * *

Так марила… аж надійшла під браму -

не храму, ні, а тільки огорожі,

що там стоїть, неначе на сторожі,

і заступа́ профанам вхід до храму.

Високий був у брамі тій поріг,

його переступить не кожен міг.

Не перейшла і я,- жадібний зір

промкнувся тільки за поріг до двору,

хотів пробігти по всьому простору

і потьмарився - то страшний був двір,

між трупами світів, ідей, народів

вились, як змії, звої хороводів.

Якісь чужі, незнані племена

людей чи звірів виринали дикі

із сутіні віків, страшні, великі,

зникали з ними враз їх імена…

Од їх лишились тільки дивні руни.

І затремтіли мого серця струни.

Колись так, може, й наша рідна мова

зостанеться на загадку вікам

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

німим, холодним, дивним трупом слова

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . .