Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Я підготував добрий десяток пояснень (із розгалуженими сюжет­ними лініями), якщо Пенумбра таки помітить різницю. Та мушу визнати — фальшивий журнал удався нам на славу. А моя ретуш пилюкою аж ніяк не поступається фахівцям з ILM. Усе виглядає натурально, і я б сам навіть не подумав приглядатися, коли це над дверима теленькає дзвоник…

— Доброго ранку, — вітається Пенумбра. — Як минула ваша ніч?

— Нормально, добре, чудово, — кажу я. Занадто швидко. Схаменися. Згадай про тінь нормальності. Заховайся в ній.

— А знаєте, — Пенумбра стягує своє пальто, — я тут міркував. Час відправити на пенсію цього парубка, — двома пальцями він легенько стукає по кришці ноутбука, — і придбати щось но­віше. Не надто дороге. Чи могли б ви порекомендувати якийсь тип і модель?

Тип і модель. Ніколи не чув, щоб хтось говорив так про комп’ютери. Ви можете купити ноутбук у будь-якому кольорі, головне, щоб усередині було хороше начиння.

— Так, це гарна ідея, — кажу я. — Авжеж, я щось пошукаю, містере Пенумбра, можна взяти навіть уживаний ноутбук, гадаю, що вони нічим не гірші за нові. — Я кажу це на одному диханні й уже прямую до дверей. У мене паморочиться в голові.

— А ще, — ніяково додає він, — може, ви б за його допомогою створили сайт книгарні.

Моє серце от-от розірветься.

— Книгарні не завадить свій сайт. Уже давно пора.

Ось і все, моє серце розірвалось, а разом із ним луснули ще кілька дрібних органів, але я нізащо не зійду зі шляху — мушу віднести цей корпус Кет Потенте.

— Ого, класна ідея, ми неодмінно маємо це зробити. Мені подобається створювати сайти, але зараз я направду мушу йти. До зустрічі, містере Пенумбра.

Він мовчить, а тоді легенько всміхається.

— Гаразд. Гарного вам дня.

Двадцять хвилин по тому я вже сиджу в потязі до Маунтін-В’ю і притискаю до себе роздуту сумку. От дивина — я не зробив нічо­го протизаконного. Кому яке діло до того, куди на шістнадцять нещасних годин подівся старий журнал із нікому не відомої химерної книгарні? Та чомусь почувався я зовсім інакше. Ніби я був одним із двох людей у цілому світі, на яких Пенумбра міг покластись, а виявилося, що я не виправдав його довіри.

І все це лише для того, щоб справити враження на дівчину. А потяг тим часом гуркоче, його легеньке коливання заколисує мене.

Веселковий знак біля залізничної станції, що вказує шлях до Google, трохи вилиняв під сонцем Кремнієвої долини. Я рушаю в напрямку, що його мені вказала бліда стрілка, і крокую звивистою доріжкою, оточеною евкаліптами та стійками для велосипедів. За рогом видніють широкі галявини й низькі будівлі, а поміж дерев проглядають кольори бренда: червоний, зелений, жовтий, блакитний.

Нині про Google кажуть, що компанія — як сама Америка: досі найбільша в галузі, проте неминуче й безповоротно занепадає. І Америка, і Google — наддержави з неймовірними ресурсами, та їх обох наздоганяють стрімкі в розвитку суперники, які зрештою поступово їх перевершать.

Таким суперником Америки є Китай. Суперник Google — це Facebook. (На ці відомості я натрапив у блогах програмістів-пліткарів, тому не певен, чи можна вірити їм на слово. Вони також віщують, що стартап під назвою MonkeyMoney наступного року набуде шаленої популярності.) Та є певна різниця: зазираючи в прірву, Америка платить військовим підрядникам, аби ті конструювали авіаносці. А Google платить обдарованим програмістам, аби ті робили, що їм заманеться.

Кет зустрічає мене біля блакитного пропускного пункту, отримує для мене гостьовий бейдж — на ньому червоними літерами написано моє прізвище та ім’я того, хто мене сюди запросив, — і веде до свого королівства. Ми проходимо широку стоянку, де асфальт уже плавиться на сонці. Тут немає жодної автівки, увесь простір заповнюють білі контейнери для транспортування, розміщені на коротких палях.

— Це все частинки Великого Ящика, — Кет показує на контейнери. Невелика вантажівка з гуркотом і шипінням під’їжджає до дальшого кінця стоянки. Її кузов розфарбований яскравими червоними, зеленими та блакитними кольорами, і вона тягне за собою один із тих білих контейнерів.

— Це ніби блоки конструктора Lego, — продовжує вона, — ось тільки тут кожен блок має жорсткий диск із чималим обсягом пам’яті, процесори й усе таке, а також забезпечений водою, електроенергією та Інтернетом. Їх конструюють у В’єтнамі, а потім доправляють сюди. Вони з’єднуються автоматично, де б не були. Разом вони утворюють Великий Ящик.

— Який потрібен для…?

— Для всього, — відповідає Кет. — У Google усе відбувається у Великому Ящику. — Засмаглою рукою вона вказує на контейнер, на стінці якого великими зеленими літерами написано WWW: — Там міститься копія всього Інтернету. — YT: — Усі відео, що є на YouTube. — MX: — Уся твоя пошта. Узагалі вся світова пошта.

Стелажі Пенумбри вже не здаються мені такими високими.

Центральну галявину перетинають широкі пішохідні доріжки. Неподалік пробігає велодоріжка, і ґуґлівці минають нас на новомодних велосипедах з акумуляторами. Парочка стариганів крутить педалі лежачих велосипедів, а якийсь довготелесий хлопака з дредами намагається втримати рівновагу на моноциклі.

— Я записала нас на сканер на 12:30, — каже Кет. — Спершу пообідаємо?

Перед нами з’являється їдальня — широкий і присадкуватий білий павільйон, що розкинувся тут, ніби для якої садової вечірки. Передня його частина відкрита, над входом відкинуті брезентові запони, а на галявині витягуються недовгі черги ґуґлівців.

Кет спиняється й примружує очі. Міркує.

— Ось ця, — нарешті каже дівчина й тягне мене до крайньої черги ліворуч. — Я нічогенький че´рговий стратег. Але тут буває нелегко…

— Тому що в Google усі нічогенькі че´ргові стратеги, — припускаю я.

— Саме так. Тому буває, що хтось починає блефувати. Оцей, наприклад, точно блефує. — Вона штурхає ліктем ґуґлівця, який стоїть у черзі перед нами. Він високий, з русявим волоссям і чимось схожий на серфера.

— Привіт, я Фінн. — Хлопець простягає масивну руку з довгими пальцями. — Ти вперше в Google? — Він вимовляє це слово як «ґув-ґелл», із невеличкою паузою