Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

На мить їхні погляди зітнулись, і гарячка відступила. Чаротворцеві вуха та щоки вкрай побагряніли, і це додало Канре сміливості вимовити вголос несусвітню безсоромність:

— Мені цікаво спробувати, як воно: коли сама того бажаю.

Жаррак не говорив нічого більше. Ні коли провів пальцями від її потилиці вниз по спині. Ні коли розв’язав шнурівки на сукні. Ні коли вивільнив волосся від останніх шпильок. Ні коли задмухнув свічку, котра смикнулась і піддалася, впускаючи до кімнати темряву.

Канре навпомацки перерахувала складки на рукавах його сорочки, а тоді розпустила шворку на комірі і дрібно затремтіла, коли її нижня сукенка впала на підлогу. Але руки Жаррака згасили це тремтіння.

Коли ковзкий шовк простирадла торкнувся спини, Канре втягнула носом повітря. Шовк був прохолодним, Жаррак — теплим. Гарячим, мов грубка. Виваженим, як той, для кого діяння тіл уже знайоме і не потребує поспіху. А їй здавалося, що це вперше.

Справжнє чаротворення.

Розділ 5. Щоденні катастрофи

Слуги залізно дотримувалися наказу не заходити до маестра. Канре лежала в нього на грудях, тицяючись підборіддям у западинку біля золотої гілки. Одна рука Жаррака малювала спіральні візерунки на її спині, друга перебирала волосся. За вікном сірів світанок, котрий скоро обіцяв обернутися денною спекою. Ніч розвіювалась, і легковажність разом з нею.

— Ви могли б звернути увагу на будь-кого, — завважила дівчина на Жарракові ніжні слова.

— Будь-хто не кинув би Мерселлі в голову пляшкою, — пробурмотів маестр, дихаючи просто їй у маківку. Його дихання, таке близьке, бентежило дівчину, хоча перед тим, в обіймах нічної темряви, вона чула його набагато гострішим, зривчастим і гарячим. — Та я розумів, що не можу. Просто підійти до тебе й наказати підняти очі — так, як чинили інші. Не можу.

Дівчина зіслизнула на ковзку постіль і сперлася на лікоть, підтягуючи покривало до самого підборіддя.

— Інших це ніколи не спиняло. Ми належимо вам. Ви правите світом. Тож чому?

Канре хотілося бодай якоїсь відповіді зараз так сильно, як кілька годин тому — рук Жаррака, вуст Жаррака і його самого — якомога ближче, якомога глибше, якомога повніше.

— А чому ти стала на мій захист, хоча знала, чим це загрожує?

Канре обдумувала відповідь, проте всі слова видавалися надміру помпезними і не відображали того, що їй хотілося б сказати. Про що були ці слова, котрі дзвеніли, як пустопорожні брязкальця, десь між язиком і піднебінням? Канре не вимовила жодного.

Натомість діткнулася губами вуст юнака й відсторонилась, аби не було спокуси продовжити цей поцілунок та втратити ниточку відповіді.

— Я думала про ризик і справді злякалася тоді. Але не хотіла, щоб з вами сталося щось погане, Жарраку. От і все.

— Завваж, ти вперше назвала мене на ім’я! Що ж до твого «чому», то мене привабили твоя сміливість і ризиковість — нечасто побачиш їх за маскою бездоганної служки. Далі я почав придивлятись і, день за днем, незчувся, як мій погляд прикипів до тебе, а отоді вже… — Усмішка юнака розтанула, мовби в передчутті, що таким словам небезпечно звучати. Проте він зважився — і вони прозвучали.

Вільні дні сплітались, а Жаррак надто бадьоро снував плани, як він спершу забере Канре в маєток Престів, тоді поїде з нею до матері в Альтесштадт і вигадає щось із її статусом. Служка дивувалася далекосяжності його планів і нагадувала про Юонну, котру вже запросив на роботу Прест-старший. Чаротворець не поділяв скепсису дівчини. Адже звичка отримувати все, чого захочеться, вросла в його натуру так міцно, як оливна гілка — під шкіру. Тож він запевняв, що все буде гаразд.

Але тоді повернулася маестра Альвіанні, і почалося пекло.

Пекло приїхало з панією в одному екіпажі. Звалося воно маестрами Гвеннаном та Гілланом. Перший мав скрипучий голос затятого курця й міцні ноги — мабуть, любив блукати гірськими стежками біля Лалаки, адже місто заледве втиснулось у смужку землі між скелями і морем. Другий гість говорив мало, а підборами нетерпляче постукував по паркету, ніби підганяв час. Це Канре примітила, коли принесла частування до вітальні, де гості балакали з маестрою.

Гвеннан та Гіллан Альвіанні виявилися названими синами маестриної сестри, котра, на превелике щастя всіх, передумала помирати. Обидвоє юнаків належали до далекої та бідної родини, яка жила біля кордону з Ліром. Гості планували залишитися на кілька днів і поїхати далі до Орле — по інгредієнти для порошків, бо Гвеннан займався алхімією.

З поверненням маестри дрібні завдання сипалися й сипалися, проте Канре старалась виконувати все гарно і швидко. Так, мовби це дозволить зашторити справжні думки й неохопну радість днів, вирваних похапцем за відсутності господині вдома. На біду, все доводилося робити без допомоги Юонни, котра поділася кудись — мовби й не поверталася з Лалаки, хоч бути такого не могло.

Після вечері, коли Канре поспішала постелити маестрам у гостьових спочивальнях, вона ледь не зіткнулася з одним із них у коридорі. Пан Гіллан пірнув убік, звільняючи їй шлях. Але тут щось ударило по нозі — Канре не втримала рівноваги і впала навзнак, просто на тонкі простирадла, просочені ароматом листя м’яти для свіжості.

Гість, котрий височів над нею, простягнув чорний ціпок, тицьнув ним у ногу дівчини нижче коліна, котре оголилось при падінні, й буркнув:

— Надто худа.

Служка вивільнилася з-поміж простирадл та опустила голову до підлоги в подобі клякання.

— Прошу вибачення за мою неуважність, — прошепотіла вона, хоча розуміла, що удар ціпка був навмисним.

— Іди вже, — відказав маестр і поважно поплив до вітальні, звідки долинав сміх пані Альвіанні.

Канре глибоко вдихнула і повернулася до комірки за чистою постіллю. Вона тішилася, що Гіллан назвав її «надто худою», бо хтозна, що було б в