Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Хай вона, — кивнув у бік Канре, — занесе мені чаю на травах. Швидко.

— Так, маестре, — відказала пані Манно. — Чого стоїш, паркет поліруєш? — цвиркнула до служки. — Щоб за п’ять хвилин несла панові чаю, чи зле чула?

— Слухаюся, — звично відповіла дівчина, але її погляд метнувся вгору по сходах, де майнули пісочні фалди Жарракового жакета.

На кухні дізналися про слабкість гостя швидше, ніж дівчина туди дійшла, поспішно кинувши у вестибюлі чужий синій плащ. Служки втулили дівчині тацю з чайником, горнятами, тарілкою цукру, вазою з варенням та медом і великим тарелем із сирною запіканкою, котру пані Манно, мабуть, думала подати до вечері. Дівчина поспішала нагору, проте не забувала дивитися під ноги, аби не перечепитися через сходинку. Диво — та паруючий чайник на таці не викликав звичної млості. Турбуючись через Жаррака, Канре зовсім забула про страх перед окропом.

Дівчина очікувала застати чаротворця в ліжку, проте, коли вона ввійшла, той сидів за письмовим столом і щось записував в ошатний нотатник.

— Дякую. — Юнак навіть не подивився на неї. — Можеш залишити на маленькому столику.

Канре слухняно опустила тацю, розправила серветки, тоді скатертину. Зняла кришечку з цукерниці. Протерла фартухом срібні ложки. Жаррак мовчав, а робити більше не було чого.

— Маестре, — шепнула дівчина, здавлена стінами дому, де знову стала служкою, — дозволите одне запитання?

— Звісно.

— Усіх турбує, що з вами сталося.

— Ось що. — Він відгорнув волосся й повернувся до Канре лівим боком.

На скроні маестра багрянів розпухлий кровопідтік. Рвана подряпина сочилася сукровицею.

— Усе гаразд, — заспокоїв Жаррак. — Це те захисне чаротворення. Воно поглинає удар у момент, коли його завдають, але потім повертає жертві. Втім, до того часу ти вже маєш можливість виграти сутичку і безпечно покликати на допомогу, аби зцілили, коли рана наздожене. Я сподівався, що встигну повернутися до свого покою і не продемонструю нікому, як це працює, але не вдалося. Та іншим, будь ласкава, скажи просто, що в мене запаморочилося в голові.

— Краще прикласти до скроні холодне, — порадила дівчина. — Можу принести вам води й серветки для компресів.

— Не варто. Я вже прикладав лід, який витворив із води у вазочці. — Крісло скрипнуло, і юнак повернувся, спираючись на різьблену спинку підборіддям. — Але коли заживе, треба попрохати Толіо прибрати шрам, бо батькові не сподобається, якщо я щось іще зроблю зі своєю пикою.

— Це не згіршуватиме вас, маестре. Навіть якщо лишиться слід, — заперечила Канре. — Вам будь-хто скаже, — додала вона, усвідомивши, як звучать такі слова.

Жаррак хруснув пальцями.

— А мені не треба, щоб це казав будь-хто.

І замовк. Дівчина нишком зиркнула на нього: плечі напружені, очі примружені, губи міцно стулені. Мовби гнівається. Але з чого йому гніватися?

Свічка на столі стрепенулася. Хоч протягу й не було.

Спочивальня маестра, невелика, обставлена в темно-червоних барвах, навіть у денному світлі видавалася похмурою й задушливою. Особливо зараз, у цій незручній та паркій мовчанці.

Кров кинулась Канре до лиця, віддзвонюючи у вухах. Потрібно було піти, побажати чаротворцеві доброї ночі та зачинити двері з іншого боку. Якомога швидше.

Натомість дівчина наблизилася до столу і зважилася порушити тишу:

— Вас не спотворять рани, маестре. Бо маєте в собі багато світла.

— Це тому, що в дитинстві я пролив на себе барильце зілля для невгасимих ламп. — Жаррак простягнув руки і стиснув обидві долоні Канре.

Його ліве око запухло й надавало обличчю іронічного виразу, але й це не ховало хвилювання.

Дрижаки хвилею пробігли по шкірі дівчини, коли Жарраків погляд її торкнувся. Чаротворець потрактував це по-своєму. Його усмішка згасла, хоча щойно до того здавалася непереборною.

— Не тремти, Канре. Я ніколи не накажу тобі піднімати очі на мене, — він присилував себе говорити твердо. — У тому значенні, в якому це практикують франці.

Дівчині здалося, що хтось навмисне припнув час, аби вона сповна всотала цей момент. Відчула, як палають щоки і вуха. Як пітніють долоні. Ковзнула поглядом по рані на скроні маестра. Уловила, як пальці Жаррака — лише на мить, лише трохи — але сильніше стискають її власні.

— Я ніколи не накажу тобі, — рішуче повторив маестр і відпустив її.

— Я дивлюся на вас, — видихнула Канре, стараючись навіть не кліпати. — Я дивлюся на вас, — повторила.

Жаррак на ці її слова підхопився з крісла. Раптом опинився надто близько — і разом з ним підступили всі страхи: що ти робиш, це ж чоловік. Його тіло. Його жаске тепло. Густий запах. Нагадування про приниження і біль, які приносили їй стільки разів… Чоловік, який ховає дике щось під мереживними манжетами й вишитими лацканами. Не слабкий попри ту дрібну рану. Не дитя попри те, як зве його тітка. Він може скрутити твої руки за спиною, навалитися всією вагою і розчахнути навпіл. То що ти, дурепо, робиш тут? Пригоди забажала, бо він тобі кілька добрих слів сказав?

«Це чоловік, — повторила собі Канре, — якого ти сама забажала. Він — не інші».

Жаррак занурив одну руку в її волосся, смикаючи всюдисущі шпильки — кілька задзвеніли на підлогу. Друга рука лягла на талію Канре — спершу легко, мов боялася спротиву, далі вимогливо. Юнак і сам дивився на неї з невір’ям — мить, дві вичікував, перш ніж поцілувати.

А тоді вже вони торкались одне одного похапцем — так, мовби треба було викрасти цей момент у когось. Так, мовби за спиною стояла смерть. Канре