Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова 📚 - Українською

Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Житіє моє" автора Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 220 221 222 ... 279
Перейти на сторінку:
— мати винахідливості, а коли тобі хтось сопе в спину, думки, взагалі, дико пришвидшуються. У мене з’явився план: зайдемо на ціль з іншого боку — від результату. Міркуючи логічно, якщо людина розбирається в древніх артефактах, то звідкись ця людина про них взнала? Напружившись, я зобразив на папері символ, який намозолив мені очі, поки я блукав лігвом виповзня, і вирушив у крамницю древностей. Там я тупо спитався, чи не цікавлять продавця якісь предмети з такими знаками. Хто може оцінити мою знахідку? Гендляр дві години полірував мені мізки, переконуючи принести здобич йому, але я тримався стійко: принесу, але спочатку розвідаю, що це. В кінці кінців, за скромну винагороду на двадцять крон мені дали адресу певного експерта.

Хемаліс, взявшись пояснювати нам, як дістатися до місця, з сумнівом стиснув губи.

— Знаєте, це не дуже хороший район. Там живуть місцеві. Я маю на увазі, дуже місцеві. Вони намагаються не мати з приїжджими нічого спільного, і справ спільних теж не ведуть. Ви переконані, що вам туди треба?

Все логічно. Навряд чи продавець дав би мені адресу конкурента, яким має можливість і бажання перекупити таємничі артефакти.

— Ми повинні туди потрапити! Це питання життя і смерті.

Принаймні, для тих, кого я намагаюся прищучити (ще трохи, і жахлива смерть їм гарантована).

Добиралися довго — в саме Городище фірман заїжджати відмовився. Правду кажучи, екіпажу там і не було що робити: за обновленими фасадами, що набувли образу столичного міста, причаївся реально автентичний ландшафт — вузькі шпарини між будинками, занурені в глибоку тінь, наповнені розмовами жителів і, як не дивно, начисто позбавлені запахі. Як місцевим так вдалося? Певно, магія.

Зигзагоподібні подвір’я і темні брами були стерильними, наче камені пустелі; приглушені запахи їжі позначали положення чайних і пельменних; громадські купальні видавав аромат лаванди (точно, стерилізуюча магія). Напевне, тут навіть підмітати не треба було — ну звідки в такому місці пилюка. Мені стало зрозуміло, чому рикш і автомобілів в столиці набагато більше, ніж екіпажів на кінській силі. Я уявив що мав би робити фірман, якщо коневі захочеться накласти купу, і потім дурнувато посміхався добрих півгодини.

За потрібною мені адреси знаходився будинок, половину якого знесли в ході якогось давнього будівництва (а може, там щось згоріло або завалилася). Тиньковані стіни в розрізі виявилася землебитними і вражали своєю товщиною, за всі минулі роки їх шаруваті злами так і не зустрічалися з небесною вологою. От з таких от коробок і починалося, напевно, поселення торговців селітрою, яке з примхи долі потім перетворилася на столицю Інгерніки.

Те, що потрібний нам будинок належав до неблагополучних, стало ясно одразу, за запахом — він тут був. Легкий дух давно не чищених труб змішувався з кухонним ароматами і сіллю пустелі, залишаючи на язику неприємно гіркоту.

«Расмус Іберлі, оцінка древностей» — пояснював напис на дверях. Дзвінок не працював, довелося стукати.

— Провалюйте геть, не зачинено!

Я вирішив керуватися другою частиною фрази і проігнорувати першу.

Двері, як не дивно, відчинилися без скрипу. Житло оцінювача старовини просочилося стійким запахом стерилізуючих засобів армійського зразка: помирати від сірої чуми господар квартири не хотів, але і на щоденне ритуальне купання його вже не ставало. Зрозуміло, чому: на купі засмальцьованих подушок розкинувся чолов’яга в халаті на голе тіло, а поряд з імпровізованим ложем стояв здоровецький (в половину мого зросту) кальян, паруючи вкрадливо-солодким запахом.

Те, що Расмус Іберлі знав мого батька, я зрозумів зі специфічного погляну. Але якщо Хемаліс при першій зустрічі зблід, то цей тип з сумнівом покосився на мундштук кальяна. Цікаво, що він там курить?

— Я Томас Тангор, добрий день!

— Шо, правда?

— Ні, ми з Королем випили і вирішили тебе провідати.

Таке пояснення сподобалося господареві квартири ще менше, тому він відклав мундштук і сів пряміше.

— А шо треба?

— Особисто мені — задати питання.

Що від нього треба Королю, я не знаю.

Міс Фіберті тихенько ущипнула мене і кивнула на єдиний більш-менш охайний закуток квартири. Там на тумбочці стояв великий дагеротип з акуратно зачорненим кутиком: жінка, чоловік і чарівний малюк виглядали як живі. В чоловікові, непогано так напруживши фантазію, можна було упізнати власника кальяна.

Оцінювач старовини з силою розтер обличчя, намагаючись повернути собі дещицю здатності мислити.

— Живий, значить, — з якоюсь незрозумілою інтонацією промовив він.

— А ваші коли померли? — бовкнув як.

— Тоді же, — процідив крізь зуби він. Я різко пригадав історію з убитими букіністами, яку мені розповідав Ларкес. Зі слів мага, справа була гучною, а серед жертв сектантів були і родини торговців.

— «Слово про Короля»?

— Щезни! — Він брудно вилаявся і почав намацувати мундштук. — Тварюки. Всі — тварюки. Ніяк не заспокоїтеся…

Я знизав плечами:

— Та в мене воно, у мене, не денервуйся. Я про інше хочу запитатися.

М-да, привернути увагу и мене вийшло. Очі Расмуса Іберлі гарячково заблищали.

— І ти… читав?

— Його не читають, — ввічливо уточнив я. — Текст абсолютно ні на що не перекладається. Вміст «Слова» засвоюють за допомогою магічних практик.

Хочу вірити, Шерех не образиться, якщо його назвуть «практикою».

Расмус нарешті лишив у спокої кальян і почав розглядати мене вже з деяким інтересом.

Тим часом я розмірковував про те, що відшукати його живим — величезна удача. Коли люди так інтенсивно споживають речовини, їх вистачає максимум на два-три роки. Хоча, Расмус міг опиратися, намагатися зав’язати, може, до цілителів ходив, а потім брався за старе. Це поки гроші були, нинішній зрив очевидно буде останнім.

Колишній ніби-батьків-соратник рішуче трусонув головою.

— Поцілуй їх у дупу! Думаєш, я знову в це полізу? — Його голос сочився презирством. — Через твою довбану цікавість я втратив все… всіх…

Таке враження, що він взагалі не бачить різниці між мною і небіжчиком-батьком. Сильна в нього трава! Емпат знайшов би спосіб повернути його до реальності, а мені що робити?

Я зустрів погляд Расмуса. У нього були очі мертвої людини, інакше не скажеш. Навіть у Хемаліса, коли той жив у гниючому кварталі з мертвим птахом за шафою, не було таких очей — білий не втратив надії. Ця людина присвятила себе духам минулого, не бажаючи прощатися з тінями тих, хто вже відійшов, а тому була не в силах творити майбутнє. У простих людей так буває.

Але у мене було що сказати живому мерцю.

— Ви помиляєтеся, у мене більш конкретні плани. Я хочу вбити їхню мрію, знищити те, що їм дорожче за життя, те, повтору чого вони прагнуть століттями, жертвуючи всім. Я вирву у них жало. Вони зможуть уявляти себе ким завгодно, але вже ніколи не змусять реальність здригнутися.

Пафосно, визнаю. Але суть справи відбиває.

В напівтемряві його беззуба посмішка виглядала гримасою ґорґулії.

1 ... 220 221 222 ... 279
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова» жанру - 💛 Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"