Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

З Єрухімом у нас було багато спільного, і доки молодші віддавалися тому, що гучно називали життям, ми воліли розмовляти про давні справи, яких тут уже ніхто не пам’ятав і не цінував. Адже ми бачили все від самого початку і знали більше, ніж будь-хто інший з нашої великої громади. Я ж міг пишатися, що лишився єдиним, хто був із Яковом від самого початку, бо ж і ребе Мордке, й Ісохар, і навіть Моше з Підгайців та його батько, якого поховали в ченстоховській печері, вже померли. Хоча я завжди уявляю, що вони тимчасово віддалилися і чекають на нас усіх, сидячи за великим дерев’яним столом, а двері до їхньої кімнати — тут, у цьому великому замку. Чи не є смерть лише ілюзією, як і чимало інших явищ, у які ми віримо, наче діти?

У той час я багато думав про смерть, бо під час однієї з моїх мандрівок у Варшаві померла моя Вайґеле, даючи життя дівчинці, моїй третій доньці, яку я назвав Розалією і дуже полюбив. Ця дитина народилася передчасно і була дуже кволою; її мати, вже не така молода, не витримала важких пологів. Відійшла тихо в нашому помешканні на Довгій у присутності двох своїх сестер, які й повідомили мені ту страшну новину, коли я повернувся з Брюнна. Гадаю, Бог щось хотів повідомити мені, віддаючи в руки ту дрібку життя в мить глибокого розчарування й сум’яття, — мені, який ніколи не був добрим сім’янином; у той час ми з дружиною нечасто були тілесно близькі й не мали особливих надій на дитину. Що хотів сказати мені Бог, даючи Розалію? Думаю, він нагадав мені, як воно — бути батьком, нагадав мені оту давно забуту мною роль, аби я заопікувався також синами Якова.

Тому я радо повертався до Варшави, де зайнявся власними справами, а також обов’язками перед нашою численною родиною. Але насамперед піклувався про обох Яковових синів — Юзефа та Роха (Розалію переважно залишав тіткам). Цим хлопцям я присвячував більше часу, ніж власним дітям. Вони ходили до шкіл, де їх готували на офіцерів. Яків добре знав, що робить, коли віддавав їх під мою опіку. Адже я ретельно дбав, щоб стихія варшавська їх не поглинула, відчуваючи до них особливий сентимент, особливо до старшого, Роха, який мені був винятково близьким. Я не раз перераховував на пальцях ті похмурі місяці в Ченстохові, коли він з’явився на світ і коли Яків знов допустив мене до себе, великодушно пробачивши мій переступ. Проте Рох уникав мене, як міг, і навіть був зі мною особливо колючим. Мені здавалося, що він соромиться мене, що я для нього не досить польський, занадто єврейський, що його дратує мій єврейський акцент і весь я йому нестерпний. Коли він наближався до мене, морщив носа й казав: «Щось тут смердить цибулею», — це мене дуже засмучувало. Свого молодшого брата Юзефа він теж налаштовував проти мене, але той іноді бував зі мною й теплим та приязним; гадаю, крім мене, у них тут не було нікого близького. Жилося тим хлопцям нелегко: постійно по чужих кутках, потім в інтернатах Лицарської школи; хоч їх і оточували авторитетом, але завжди ставилися до братів як до диваків, тож вони стали свавільними, довіряли лише один одному, неначе решта світу була їм ворожою. Старанно приховували своє єврейське походження, завжди були більш польськими, ніж їхні приятелі-поляки.

Коли вони були меншими, їх віддали до піярів. Першим туди пішов Рох. Коли я питав його, як йому там ведеться, він відповідав крізь сльози, що підйом о шостій ранку, потім — одразу меса, а після неї — окраєць хліба з маслом; кава — вже за гроші. О восьмій — по класах, і до обіду — уроки. Потім у тих, хто чергував, — обхід. Далі — обід. До другої був час для ігор у саду за будинком, а від другої до п’ятої — знов уроки. До восьмої вечора — репетиторство та виконання домашніх завдань, і залишалася година вільного часу — від восьмої до дев’ятої. О пів на десяту всі вже йшли спати. І так кожного дня. Хіба це життя щасливої дитини?

Там їм уперто втовкмачували, що шляхетське походження — то випадковість і збіг обставин, а справжня шляхетність досягається чеснотами і є для чеснот передумовою, позаяк без чеснот, здібностей і доброчесності шляхетство порожнє й марне. Найстаранніше їх учили латини, щоб згодом вони могли пізнати інші науки. Були також математика, іноземні мови, історія світу та історія Польщі, а також географія та новочасна філософія. Обов’язково треба було читати газети іншими мовами. Було в них і дещо, що мені не поміщалося в голові: «експериментальна фізика» з практичними заняттями; це мені трохи нагадувало — з того, що я знав від Юзефа, — алхімічні практики.

Згодом, вже у Школі кадетів, де вони здобували освіту як графи Франк, їх привчили надто про себе не розбалакувати, про важливі речі мовчати, ні з ким особливо не зближуватися. Рох, невисокий, рудуватий, нервовий, додавав собі відваги нечуваною бравадою, а згодом — вином. Юзеф же, хлопець із делікатним обличчям, більше нагадував дівчину. Іноді здавалося мені, що його тримає вкупі лише кадетський мундир, і якби його зняли, Юзеф Франк розлився б, як маслянка. Юзеф був вищого зросту, ніж Рох, краще збудований, з великими очима сестри та повними вустами, завжди коротко острижений. Тихий, сумирний, він чимось нагадував Францішека Воловського.

На свята жили вони або в мене, або у Воловських, а я намагався знання і віру правовірних їм прищеплювати, хоч вони слухати того не дуже хотіли. Ніби й слухали мої науки, але якось неуважно, з відсутнім виглядом, як тоді, коли батько карав їх за кожну провину, адже Яків вважав, що хлопців треба тримати твердою рукою. Часто, ще в Ченстохові, було мені їх шкода, особливо Роха, чиє дитинство аж до смерті Хани минало у в’язниці, і весь його світ обмежувався офіцерською кімнатою та маленьким подвір’ям перед вежею, а єдиними його