Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Якось довелося мені зіграти й ще одну роль, добре знану ще з часів наших із ребе Мордке мандрів — роль свата. Спершу Яків вирішив, що їхні дружини мають походити з найтитулованішої шляхти: то був час, коли він скеровував назовні, аби женилися з чужими і заміж виходили за чужих. Але тривало це недовго.

Я завжди вважав, що ми маємо триматися разом, інакше нам кінець. Мій син Арон, одинак від Леї, одружився з Маріанною Пьотровською, онукою Мошка Котляра, і мої внуки росли у Варшаві, а всі наші зусилля ми скеровували на те, аби дати їм освіту. Донька моя найстарша була вже судженою наймолодшому синові Генрика Воловського. Ми не хотіли, щоб вона виходила заміж надто молодою, тож чекали, поки доросте.

Якось у Варшаві на вулиці зустрів я Молівду. Я був ошелешений, бо він не змінився анітрохи: можливо, дещо схуд, а коли зняв шапку, виявилося, що й трохи полисів, але обличчя, характерна хода і решта були як колись. Лише одяг — зовсім інший: закордонний і, мабуть, колись елегантний, але тепер дещо занедбаний. Він не одразу мене впізнав. Спершу пройшов повз, але потім обернувся; я не знав, як повестися, тож дозволив йому першому говорити.

— Нахмане, — мовив він здивовано, — це ти?

— Я, а хто ж? Тільки зараз я вже Пьотр Якубовський. Ти забув? — відповів я.

— А ти змінився. Я інакшим тебе пам’ятаю.

— Та й я сказав би, що ти не такий був у моїй пам’яті.

Він плеснув мене по плечі, як колись у Смирні, взяв під руку, і ми звернули з вулиці у подвір’я, обидва якісь збентежені, але й радісні. А мене охопило таке зворушення, що сльози самі набігли на очі.

— Я гадав, що ти пройдеш повз, — зізнався я.

І тоді в тому подвір’ї він зробив річ дивовижну: обійняв мене за шию, притулився обличчям до мого коміра й почав схлипувати так страшно, що й мені захотілося плакати, хоч і не мав на те причини.

Відтоді я бачився з ним кілька разів, і щоразу ми йшли до маленької винарні поблизу ринку, де наливали угорське вино, до того ж таке, як ми колись пили. Молівда завжди врешті-решт напивався, та й я, правду кажучи, теж.

Був він тепер високопоставленим королівським канцеляристом, обертався в найкращому товаристві, дописував у газети й приносив мені свої друковані памфлети. Гадаю, тому він і вів мене щоразу до тієї винарні: вона була в погребі й погано освітлена, і навіть якби туди хтось увійшов, так нікого й не впізнав би. «Чому ж ти не оженився?» — питав я його щоразу, неспроможний зрозуміти, чому він воліє жити самотньо, щоб чужі жінки йому прали і чужі в ліжку його гріли. Навіть якщо ти байдужий до жінок, все одно зручно з жінкою жити.

А він зітхав і розповідав історії — у своєму стилі, щоразу іншу, плутаючись у деталях, а я лише з розумінням кивав головою, бо знав ті його теревені.

«Бракує мені рівноваги духу», — сказав він, схилившись над склянкою.

Потім ми завжди згадували Смирну і Джурджу, і на цьому наші пригоди неначе закінчувалися, після цього нічого не було. Про Ченстохову слухати не хотів, починав нервово крутитися, і здавалося, те, що сталося після ув’язнення Якова, його зовсім не цікавить. Я також записав йому адресу Воловських та Хаї Лянцкоронської, але, наскільки мені відомо, він туди так і не пішов. Зате одного разу прийшов до мене вже ледь підхмелений — я саме збирався їхати до Брюнна, — і ми пішли пити на Ґжибовську. Він розповідав мені про короля, який на обіди його запрошує і вірші його цінує, а коли добряче випив, накреслив мені на столі карту, де яка дівка приймає.

Зовсім нещодавно довідався я, що він рекомендував сина Міхала Воловського, молодого правника, на роботу в королівській канцелярії і там опікувався ним; хлопець був дуже здібний.

Ото й все про Молівду. Коли Володар покликав нас на останні дні після свят 1786 року до Брюнна, перед самим від’їздом довідався я, що Молівда помер.

Останні дні в Брюнні

Коли ми на заклик Якова прибули до Брюнна, будинок на Петерсбурґер Ґассе був уже майже порожній. На ті останні місяці Яків покликав тих, хто ще лишився з нашої іванської хавури[152], найстарших братів і сестер: Еву Єзерянську, Клару Лянцкоронську, братів Воловських та мене. З молодших братів — Редецького та Брацлавського. На місці були старий Павловський, Єрухім Дембовський та деякі інші.

Самого Якова ми знайшли в його покоях. Еві та Анусі Павловській він звелів переселитися до іншого крила будинку, що мені здалося трохи нерозсудливим, адже останнім часом він страждав від кровотеч та апоплексій. Був дратівливий і розпорядився, щоб ним займався Редецький, який, як на мене, був схожий немов дві краплі води на світлої пам’яті Гершеле, що помер у Любліні. Яків схуд і змарнів. Його кількаденний заріст був уже геть сивий, так само й волосся: зовсім біле, хоч густе й витке, як і колись. Він ходив, спираючись на ціпок. Я не міг повірити власним очам, тим паче, що сталася ця зміна впродовж одного року. В моїй пам’яті він досі лишався отим Яковом зі Смирни, з Іваного: впевненим у собі, хвацьким, гучноголосим і жвавим, часом різким.

— Що так придивляєшся до мене, Якубовський? — сказав він мені замість привітання. — Так, ти постарів. Виглядаєш як опудало городнє.

Мене, ясна річ, теж не пошкодував час, хоч я не відчував того, бо ні на що не скаржився. Але дарма він привселюдно порівняв мене з опудалом.

— Ти теж, Якове, — відповів я, а він навіть не зреагував на таке моє нахабство. Інші захихотіли.

Щоранку ми вирушали то до Брюнна, то до кредиторів, то до Відня, де сини світлої пам’яті Саломона, доволі добре влаштовані, радили нам, як краще сплатити захмарні борги двору.

Після смеркання — а вечори стали довгими — ми, як колись, сиділи разом у світлиці. Яків стежив, щоб ми молилися по-нашому, але коротко, лише