Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Біля духану тік струмочок. Над струмочком схилилося кілька плакучих верб. Туташхіа сховався в затінку їх і спостерігав, що там відбувалося.

Хтось п’яний добивався в духан, а товариші його стримували. Здіймаючи кулаки до балкона, п’яний бажав Бікентію Іалканідзе неймовірних мук, що мали завершитися смертю, теж тяжкою.

— Іди додому, Малакіє, будь ласкавий, не змушуй мене спускатися! — почулося з відчинених дверей на балконі.

Туташхіа впізнав бас Іалканідзе.

— Іалканідзе, вийди, якщо ти мужчина! Як підеш від мене живий, то хоч подивишся, що можна зробити з твоїми ребрами! — відповіли знадвору, намагаючись вирватися з рук приятелів.

— Шаліко, і ти, котрий з Геби, не знаю, як тебе звати... Перепив ваш товаришок, і доведеться мені оддухопелити сучого сина! Ви його міцніше тримайте, щоб не втік, а то самі за ним тюпатимете, або я всім трьом ребра полічу!.. Ось дочитаю зараз — дуже вже гарні вірші — і спущуся. Тільки дивіться мені, щоб не втік, боронь боже!

Бешкетник відчув небезпеку й швиденько стих. Під балконом на порозі постав коротун і, схрестивши руки на грудях, переможно кинув оком на принишклого бешкетника.

Малакія, Шаліко і той з Геби стояли, жалюгідно набундючившись, як полонені вояки.

Туташхіа всміхнувся.

— Гаразд, Малакіє. Заклинаю тебе твоєю Даріко й твоїми дітьми, ходімо звідси, будь людиною,— попросив Шаліко.

— Астіоне, друже,— миролюбно спитав гебець коротуна, що стояв на порозі духану,— скажи, будь ласка, чи великий той вірш, якого читає Іалканідзе?

Астіон на пальцях показав, що віршик маленький і що Бікентій ось-ось дочитає його й вийде.

Більше ніхто нічого не сказав, і Малакія заквапився до кладочки через струмочок. Ущипливий смішок коротуна супроводив їх, як ганьба.

— Бікентію Іалканідзе,— почувся з того боку струмка голос Малакії,— не заслужив я, щоб ти мене проганяв через отого Іуду Астіона. Йому у в’язниці добрі люди язика вирвали, а ти цього й не знаєш. Він до тебе не з добром прийшов, і поки він на тебе лиха не накликав, одірви йому голову. Послухай моєї поради!

Коротун шпурнув у Малакію камінець і зник у духані.

— Малакіє, зачекай хвилинку, справа в мене до тебе! — кликнув його Туташхіа.

Малакія затамував подих і пильно вглядівся в кромішню темряву.

— За віщо, кажеш, у того чоловіка язика вирвали? Де це було?

Отетерілий Малакія, роззявивши рота, роздивлявся чоловіка, що виринув з темряви. Отямившись, він зашепотів, ніби таємницю розказував:

— Ви, мабуть, чули, що в Кропоткіні перебито купецьку сім’ю й тьму добра та грошей забрано?

— Ну, а далі?

— У того купця Астіон лакеєм служив. Він і напровадив грабіжників... сказав, де хазяїн гроші ховає. Як скоїлося те лихо, налетіла поліція, схопила Астіона, змусила признатися в усьому. І він назвав грабіжників. Їх усіх спіймали. А вони у в’язниці йому язика й вирвали...

— Аууу!..— вихопилося в абрага.— А звідки ти знаєш, що саме так було?

— Я тоді конюхом служив у повітового предводителя і всі ті справи знаю... Дев’ять місяців сім’ї не бачив. Приходжу сьогодні, і на тобі — у Бікентія Іалканідзе цей Астіон! Я йому, негідникові, щелепу вивернув, а Іалканідзе взяв та й вигнав мене з духану, наче пса шолудивого. Він думає... Якби він знав... багато тут до нього духанників перебувало. Тільки одні самі втекти здогадалися, а інших порішили. Таке вже це закляте місце — Харналі. А Іалканідзе і невдогад це...

— Дякую тобі, друже! І дай вам бог усім здоров’я! — І Туташхіа пішов до своїх коней.

На невеликому пагорбі, трохи вище від джерела, лежали руїни старої церкви. Туташхіа мав там криївку. Він сховав рушницю й кинджал, а два маузери поклав у хурджин — по одному в кожну суму. Одв’язав коней і вернувся до духану.

На кінський тупіт з духану висунувся Астіон.

— Постав коней. Я ночуватиму тут,— сказав Туташхіа.

Астіон узяв поводи й уважно подивився на гостя. Цієї надмірної цікавості не міг не помітити гість.

— Де Бікентій? — спитав Туташхіа.

Служник показав рукою на кімнату на балконі, до якого вели сходи, і повів коней до стайні. Туташхіа піднявся сходами й на балконі зупинився, щоб провести служника очима.

Іалканідзе лежав на тахті й читав при світлі маленької лампи.

— Здрастуй, Бікентію!

Іалканідзе поклав книжку й глянув на гостя.

— Ті-т-у-уу! — протяг він тихо.

— Ті-ту,— згодився Туташхіа таким тоном, ніби згадав щось не зовсім пристойне.— Чого ти це згадав?.. Чому саме це? Ті-т-ту?..

Іалканідзе обняв приятеля.

— Де ж ти запропастився, друже?

Туташхіа скинув хурджин, стяг з плечей бурку й сів. Коли перші балачки було перебалакано й новини переказано, абраг спитав:

— Ти чув, що той Малакія про твого Астіона кричав?

— Чув. І знаю про все. Коли ти був у Харналі востаннє, тут на дорозі працювали каторжники, і старшим наглядачем над ними було поставлено якогось Удодова. В нього були білі очі, його місяць хлібом не годуй і водою не напувай — дай людину помучити. Приходить він колись до мене й каже: в мене звільняється один чоловік, дуже порядний, лакеєм довго служив у гарних господарів. Він сидів за те, що шпортонув ножем жінчиного коханця. Він німий, але чує прекрасно. Наглядач назвав прізвище, і я одразу зрозумів, про кого мова й за що сидів. Не міг же той нелюд-наглядач привести мені Астіона через самі тільки жалощі до бідолахи?! Поліції треба було мати в мене свою людину. Нічого іншого за тією немудрою удодовською хитрістю не стояло. Взяв я того Астіона. Він і сидить у мене.

— Ти все правильно розміркував. Але поліції потрібна була своя людина, а тобі вона навіщо?..

— Хто?

— Їхня людина в твоєму духані?

— Виходить, потрібна. Відмовитися було легко.

Туташхіа вийшов на балкон. Бікентій виніс туди стільці, і вони посідали на свіжому повітрі.

— Скільки порцій хашлами продасть за день Бікентій Іалканідзе — про це повідомляти в поліцію? Зрозуміло, не задля цього вони Астіона сюди посадили,— повернувся Іалканідзе до їхньої розмови.— І не для того потрібен був їм Астіон, щоб повідомляти про всіх утікачів і захожих, хто через цей духан пройде. За півроку багато зупинялося тут розбійників і всілякого темного люду. Астіон усе бачив, усе чув, але далі отого нужника кроку не