Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

— Жеко, блін, що ти мелеш?! — обурився Артур.

— Що?!

— Херовий ти архітектор, Жеко, — Тоха поплескав його по плечу.

— А що я такого сказав? — розвів руки блондин.

— Бляха, Жеко, Тадж Махал — це мавзолей, що якийсь там Шах збудував для своєї дружини, — Ромен похитав головою, тримаючи руки в кишенях шкіряної куртки. — Чому вас тільки в тих інститутах навчали?

— Ми Тадж Махал не вивчали. Я думав, що це палац.

— Ні. Це усипальниця, точно пам’ятаю, це навіть написано в якісь дитячій енциклопедії, що є в котроїсь з моїх доньок, — посміхнувся Ромен.

— В тебе скільки дочок?

— Дві, третій син.

— І як воно, коли дітей троє? — поцікавився Жека.

— Та нормально, — Ромен знизав плечима. — Вони там якось самоорганізовуються. Принаймні, жінка на них не жаліється, навпаки, каже, що так класно, вони всі разом тусуються, у неї є час на себе.

— Троє… — видихнув Жека і дістав сигарету.

— Женю, стань так, щоб на нас дим не йшов, — сказала Злата.

— Добре, — він перемістився вбік. Пам’ятав, що Артуру не можна, хоча той був і не проти нюхнути димку. — То за які шиші ти плануєш будуватися, якщо все бабло спустив на ці чагарники?

— Ти що думаєш, я в Данію відпочивати їду?

— Багато обіцяють платити?

— Нормально. Паскаль ще хоче мені супорт підсунути, а це стабільна сума щомісяця і не на один рік.

— Хм… Який хитрий, — Жека видихнув.

— Ні, Жеко, це не хитрість, це адекватна фінансова оцінка його знань і досвіду, — сказав Тоха, милуючись краєвидом. — Ти ж не думаєш, що Артуру платять гроші за його гарне обличчя?

— Та він і лицем своїм теж може заробляти…

— Може, але платять йому за розум. Не так багато нормальних програмістів, повір мені… Це я точно знаю: поки цих джуніорів навчиш, — Тоха похитав головою.

— А ти не зашиєшся на двох роботах одразу? — Жека знову звернувся до Артура.

— Ну, супорт — це не те саме, що щоденна робота. Там інша задача: щоб все працювало і нічого не ламалося. Треба буде моніторити час від часу, апгрейдити (оновлювати) систему, але це інші часові витрати і робити це я зможу віддалено.

— Хакери, бляха-муха… — він криво посміхнувся.— До речі, Злато, Танюха вже прилітає на цих вихідних, хотіла тебе побачити, поки ти ще тут, — сказав він.

— Добре, — вона усміхнулась.

Тетяна, як вона знала від Артура, вийшла заміж за іспанця одразу ж після школи. Чоловік був набагато старший. З ним вона познайомилася на відпочинку і, після гарних залицянь, вона погодилася на шлюб, от тільки заміжнє життя дуже відрізнялося від того, що було спочатку. Він виявився не багатієм, до того ж любив випити. Вона працювала в магазині, завагітніла, народила доньку, з чоловіком сварилася, він не допомагав їй і, в результаті, Тетяна подала на розлучення. Відсудила собі дитину і поверталася в Україну, до батьків. Її казка про довге і щасливе життя з іноземцем виявилася не дуже щасливою.

— Я дам їй твій номер, домовитеся.

— Так, буду рада її побачити.

— То що, їдемо чи зазирнемо до сусідів? — поцікавився Ромен.

— Нас ТАК запрошували — треба йти, — Тоха поплескав друга по спині, і вони пішли по схилу вгору.

— Думаєш, нас? — засміявся Ромен.

— От кобелі, — хмикнув Жека і пішов за ними.

— Щось ти сумна, Сонечку, — Артур розвернув її обличчям до себе.

— Мені не подобається, як ця Оксана поводиться і як вона на всіх вас дивиться.

— Мене вона точно не цікавить, а за хлопців говорити не буду. Вони всі — дорослі люди.

— Вони ж всі одружені… — Злата підняла голову, її погляд був наповнений обуренням, через поведінку чоловіків.

— Так. Одружені дорослі люди, котрі усвідомлюють свої вчинки і їхні наслідки. Злато, я розумію, що тобі це неприємно, але будь ласка, не звертай на них уваги. Хочеш… з цього боку теж поставимо мур з бійницями? — запитав він серйозним тоном, і Злата всміхнулася.

— Артуре! — гукнув Тоха згори. — Ми вас чекаємо!

— Ідея з бійницями починає мені подобатися, — сказала Злата, беручи чоловіка під руку і направляючись вгору по схилу.

Хлопці перекурили біля машин і вирішили повертатися до Києва, не заходячи до сусідів. Оксана спостерігала за компанією з вікна і, помітивши, що вони планують їхати, вийшла на них, кутаючись у шалик.

— То що, сусіде, чайник ставити? — вона зацікавлено розглянула всіх присутніх чоловіків зблизька. Таки Артур найсимпатичніший.

— Ні, дякую.

— Не будете святкувати покупку?

— У п’ятницю ще одна. Тоді й відсвяткуємо, так, Сонечку? — запитав Артур, обіймаючи Злату за плечі.

— Так, — Злата всміхнулася йому у відповідь.

Вони попрощались із Оксаною, сіли по машинах і через 40 хвилин вже заїхали в Київ.