Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Наступного дня, в середу 10 листопада, Артур повіз Злату до знайомих: робити закордонний паспорт. Все, що вимагалося від неї сьогодні — сфотографуватися. Артур затримався в кабінеті трохи довше, а коли вийшов — сказав, що паспорт буде наступного тижня. Злата розуміла, що це не безкоштовна послуга, але питань не задавала.

Того вечора Костянтин Руденко відповів на лист Артура. Написав, що браслет на руці жінки і є тим самим, що він віддав маленькій Марії. Що для нього було дуже хвилюючим дізнатися справжнє ім’я цієї жінки. Він підтвердив колишній здогад Артура, що через травму голови у жінки могла бути сенсорна афазія, і вона говорила лише рідною мовою, а можливо, повторювала якусь одну-єдину фразу, яку ніхто не розумів, та й не дуже він прислухався в той момент, будучи зосередженим на пологах…

Ці фото Артур вислав і Андрію. Хлопець передзвонив пізніше, і Артур розповів йому все, що почув від Бориса. Андрій дуже дякував і просив тримати його в курсі.

Четвер Артур провів у офісі. Злата, щоб не блукати марою по кімнаті, зайняла руки наступним в’язанням. Вона почала в’язати Артуру светр з вовни мериноса, молочного кольору, зі складним переплетенням аранів. Він любив сірий колір, але і молочний йому неймовірно пасував, підкреслюючи чорноту його волосся і смаглявість оксамитової шкіри.

Ввечері Артур повернувся втомленим. Сказав нарешті директору, що звільняється і той влаштував істерику. Вимагав відпрацювати два тижні. Та не питання... Виїзд все одно затягувався, головне, що Олівер чекав Артура.

Повечерявши, він весь вечір говорив по скайпу з Паскалем, потім з Олівером, знову з Паскалем. Злата лише нишком поглядала на нього. Іноземні мови для неї були “закриті”. У школі якось не щастило з вчителями англійської: вони постійно йшли або в декрет, або на лікарняний. У технікумі теж не дуже пощастило, і вона знала лише пару завчених фраз. А її бабуся ж була перекладачем… Злата зітхнула.

Артур говорив англійською вільно, як рідною. Після двох годин переговорів він закрив ноут і поглянув на Злату. Вона відчула його погляд на собі, підняла голову.

— Все добре? — запитала вона обережно.

— Так, Сонечку, все добре. А що ти в’яжеш? — він відклав ноут і підійшов до широкого крісла, що колись, в колишній квартирі, стояло в їхній спальні. Занадто велике для Злати, котра сиділа в ньому з ногами.

— Светр… тобі, — його наближення розхвилювало її, обдавши жаром все тіло.

— Мені? — він здивувався.

— Так. Тобі не подобається колір?

— Подобається, — він нахилився, спершись руками на підлокітники і поцілував її. — Мені подобається колір. А ще подобається майстриня.

— Дуже подобається? — Злата усміхнулась.

— Я кохаю її до нестями… — Артур знову поцілував Злату, сідаючи поруч з нею в крісло.

Злата відклала в’язання, відповідаючи на його поцілунок і обіймаючи його за шию, сіла чоловіку на коліна. Його руки ковзнули під джемпер, пестячи її спину і, діставшись застібки бюстгальтера, почали розстібати гачки.

Задзвенів телефон.

— Блін, хто це? — Артур дістав його з кишені джинсів. — Ріелтор… Алло.

— Доброго вечора, Артуре Олексійовичу, вибачте, що так пізно, хочу нагадати, що завтра на 11 годину ми будемо чекати вас із дружиною на укладання договору купівлі— продажу у нотаріуса, адресу я висилала вам учора, — сказав завчену фразу жіночий голос.

— Доброго. Так, дякую за нагадування. Ми пам’ятаємо. Обов'язково будемо.

— Тоді до зустрічі завтра, — попрощався голос.

— До побачення, — Артур відбив виклик і, вимкнувши звук, відклав телефон на журнальний столик. Якусь мить він вагався. — Ти не передумала?

— Ні, — Злата повернулася за поцілунком до його губ, не задумуючись про значення фрази…