Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

— Ну вже ні, — не встигаю перевести подих, як Заремський хапає мене за руку і тягне на вихід.

У мене навіть голова закружляла від такого різкого руху, і все, що я можу робити — плестись за ним. То справді був перебір. Усвідомлення того, що все відбувається ось так і мій чоловік, який до цього завжди ставився до мене, мов до фарфорової вази, викликало цілий потік сліз. Хочеться вірити, що його пальці не залишать синців на моїх зап'ястях.

— Відпусти мене, будь ласка, — прошу я. — Ти робиш мені боляче, Андрію.

Мабуть, я і справді починаю плакати, бо Андрій різко обертається і дивиться на мене. Він занепокоєно розглядає мої руки й тихо лається. Не дивлячись на південну кров, я білошкіра, і найменший грубий дотик викликає червоні сліди, він це знає.

— Вибач, але не змушуй мене застосовувати силу, я цього не хочу, — втомлено опускає голову донизу.

— Ти нічого не доб'єшся цим, я поїду з тобою, добре, але що далі? Завжди утримуватимеш мене силою? — ми розмовляємо, наче чужі люди, коли все встигло так перевернутись?

— Що за дитячий садок? Ми можемо цивілізовано все обговорити без сцен? Олесю, мені справді треба з тобою порозумітися, я помилявся. Давай усе вже нарешті з'ясуємо та повернемося додому. Ти збираєшся тинятися по кутках? Тобі нагадати, що ти ще моя дружина і я хочу, щоб ти жила зі мною у нашому домі й вела звичний спосіб життя?

— Та немає вже нас, немає нашого дому! Як ти не розумієш, наш звичний спосіб життя теж закінчився! — вигукую у спробах, щоб до Андрія нарешті дійшло. — Ти все зіпсував. Ти не зміг виконувати найважливішу функцію шлюбу: бути вірним. Тепер ти вважаєш, що я якось неправильно поводжуся? Та хто ти взагалі такий, і де мій чоловік, який мене кохав і турбувався про мене? Мені боляче, розумієш? Боляче, що ти зрадив усе, у що я вірила. Саме ти!

Андрій стоїть навпроти мене і напружено слухає, мабуть, до нього починає доходити, що я не жартую і це не просто чергова побутова сварка — це крок до прірви. До тієї прірви, що виросла між нами саме тоді, коли він вирішив мене зрадити. Коли він покинув мене і пішов запивати своє горе, а я була вдома і плакала, бо втратила нашу дитину. З кожним викиднем ніби вмирала маленька частина моєї душі, і це було нестерпно. Як можна бути таким егоїстом, таким жорстоким покидьком, щоб не розуміти очевидні речі?

Він нічого не робить, тільки дивиться на мене. У його очах стільки болю, що я думаю: пробила його бетонну стіну і тепер він, можливо, зрозуміє мене.

— Я кохаю тебе, — каже ледь чутно він. — Ти потрібна мені, Олесю, я просто не знаю, як жити без тебе.

— Раніше треба було думати, а зараз змирись і відпусти мене. Так буде краще. Для нас обох, — знизую плечима і відходжу вбік. Час уже опанувати себе та перестати жити ілюзіями.