Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

У розпачі заходжу на кухню та ставлю чайник, а в голові одна думка: як мені це набридло.

Чому саме тоді, коли я так хотіла нормальну сім'ю та звичайне життя, мій чоловік вирішив усе перекреслити?

Можливо, і не було в нас ніколи нічого нормального? Він завжди мене контролював, хоч казав, що я не піддаюся, завжди оточував мене лише тими речами, які сам вважав за прийнятні. Навіть моє бажання стати матір'ю завжди розцінював як бзик від нудьги.

Що тут було нормального?

Я вийшла заміж у двадцять років, що я бачила у цьому житті, окрім холостяка, у якого закохалася до безпам'ятства? І навіть цього йому було замало. Прилаштував свою чоловічу гідність до помічниці.

Хіба я мала поганий вигляд чи виносила йому мозок? Наше сексуальне життя було хорошим. Звісно, рутина, побут, його нескінченна робота — все це вносило свої корективи до нашого ліжка, але з ким так не буває?

Невже я сама винна, що він наважився на такий вчинок? Господи, чому я зараз думаю про те, що його штовхнуло? Чому я маю копирсатися у собі, щоб знайти проблему?

Якщо людина наважилася на зраду, це означає, що в неї в голові не все гаразд. Я не баба в халаті з рушником на голові. Мені двадцять шість років, і все в мене було гаразд, за винятком того, що я не могла виносити дитину.

Навіщо про це згадала? Одразу важкість у грудях з'явилася.

Заварюю собі чай і виходжу до залу, при цьому дивуюся, що бачу Андрія на тому ж самому місці, де я його залишила. Чому він не поїхав? Так і буде маячити перед очима, щоб добитися розмови?

— Андрію, в чому справа? Ти не зрозумів, що я не налаштована сьогодні на розмову?

— Зрозумів, отже, помовчимо, — легко відповідає мій чоловік і повертається до мене обличчям. Вродливим, рідним обличчям. — Я нікуди не піду без тебе. Якщо ти думаєш, що позбавилася мене, то ти помиляєшся. Я твій чоловік, я тебе кохаю і буду з тобою, навіть якщо ти проти. Вибач. Шість років тому ми стояли під вінцем, і ти погодилася, не зважаючи ні на що, бути моєю дружиною.

Раптом звідкись з'явилося таке дивне почуття, наче я помиляюся. Наче все, що я щойно говорила, було неправдою і взагалі я сама собі все вигадала.

Пожежа в серці й настільки важко дихати, що кожен вдих відчувається, як розпечена лава в легенях. Це ж ми люди, які божеволіли одне від одного, які будували спільні плани на майбутнє і могли цілодобово на проліт проводити час разом і не втомитися від цього.

Як же так вийшло, що тепер все доведеться відпустити? Я зрозуміла, що, йдучи від нього, не зможу жити як раніше, сумуватиму і мучитися від болю, а він не відпустить мене. Я дуже добре знала Андрія, щоб повірити, що він легко здасться. Він був не з тих людей, які опускають руки. Він був сильним і сміливим, йому нічого не вартувало оточити мене собою і взяти у щільне кільце свого кохання.

Та і я теж добра, зібралася йти від коханої людини, хай навіть від невірної.

Ні. Щось не вкладалося у голові, як ми житимемо далі. Мені варто було ще раз все обміркувати, але довго думати особливо не довелося — Андрій розцінив моє спостереження над ним, як заклик до дії та, подолавши відстань між нами, накинувся на мене.

Його губи такі рідні, такі приємні та м'які, що я починаю знову плакати. Не можу, це все сильніше за мене, не зможу я пробачити так просто, але й чинити опір тяжінню теж не можу.

Це ж мій Андрій, коли я тебе втратила?

— Відпусти мене, будь ласка, розірви це коло, — прошу я крізь його поцілунки.

— Ні, я не зможу. Ти моя, і нікуди ти від мене не дінешся, — твердо каже він, все сильніше притискаючи мене до себе. — Ти моя дружина, Лисичко, і що б не сталося, залишишся нею назавжди. Я не говоритиму, що буде легко, але ми впораємося, треба це пережити.

— Пережити? — завмираю я. — І що ж ми переживемо? Вероніку?

— Олесю, забудь і живи далі, я обіцяю тобі...

— Тоді зітри мені пам'ять, щоб я ніколи не бачила помічницю, яка обіймає тебе! — кричу йому в обличчя. — Навіщо ти приїхав? Ми не зможемо все забути та жити далі, це ненормально. Зрада буде висіти над нами, як грозова хмара, Андрію. Можеш вважати мене слабкою, але я не зможу пробачити тобі. Ніколи.

Він нічого не каже, тільки сильніше притискає мене до себе, а я починаю танути у його руках. Моє тіло немов саме собою реагує на нього. Йому абсолютно однаково, що серце розривається від болю, а розум кричить дати йому по голові й піти звідси якомога далі.

Андрій цілує мою шию, а потім місце за вухом — моя ерогенна зона —  він чудово знає всі точки, на які варто натискати, щоб я розслабилася, і виходить. Я справді на якусь мить починаю забувати про все і дозволяю йому торкатися мене і цілувати.

Андрій знімає з мене кардиган, потім мою сукню, я залишаюся в одній білизні та колготках. І коли намагаюся відхилитися, скористатися цією затримкою, щоб запобігти тому, що зараз почнеться, він лише знову починає мене цілувати, при цьому притискаючи до холодної стіни.

Не можу чинити опір йому — занадто кохаю. Занадто багато часу ми провели разом, щоб відмовитися від його натиску. Я відповідаю йому на всі поцілунки й сама притискаюся до його тіла, а чоловік знімає вже свій светр, розстібає ґудзик на джинсах.