Читати книгу - "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"

— Ха-ха-ха! — розсміялася та. — Ви помилилися в усьому.

— Авжеж, знаю, я це зробив умисне, — визнав лейтенант і пустив кільце диму. — Тоді поправте мене.

Вона сміялася? Так, коротким, жорстоким і глузливим смішком. І вже знову серйозна, напружена, застигла на краєчку стільця. Рученята такі тендітні, що Літума обхопив би їх двома пальцями. В сутіні цю тоненьку постать можна було прийняти за дитячу. І все ж то була жінка. Що вже спізнала мужчину. Літума спробував уявити її голу, тремтячу, в обіймах Паломіно Молеро, на вбогому ліжку в Амотапе, а то й на рядюжці, на піску. Дівчина обвивала шию Паломіно, притискалася, зітхала… Ні, він цього не міг уявити. В запалій тиші дзижчання комах ставало оглушливим.

— То батько приніс пістолет і сказав, щоб я його вбила. Що йому буде?

— Нічого, — квапливо і спантеличено пробурмотів лейтенант Сільва. — Ніщо вашому татові не загрожує.

Дівчина знову спалахнула:

— Ви хочете сказати, що правди немає! Його повинні запроторити за грати, покарати! Та хто ж наважиться, хто ж посміє!..

Літума заціпенів. Відчував, що й лейтенант напружився, ніби в земних надрах почув могутній гул, що віщував землетрус.

— Дайте чогось гарячого, хоча б цієї кави. — В її голосі вже не було трагічних ноток, вона мовби розмовляла з подругами. — Мені щось холодно.

— Холодно?! — ніби здивувався лейтенант Сільва. Енергійно труснув головою і повторив: — Так-так, холодно.

Офіцер ще якусь мить сидів, а тоді підхопився й пішов до примуса; Літума завважив, що хода його непевна й повільна, як у п'яного. Він якось обм'як, але тільки зараз, не раніше. Та й Літуму приголомшило почуте. Одне не йшло йому з голови: виходить, хоч вона й казала, що кохання — мерзота, однак сама закохалася в Паломіно Молеро? І що це за дурниці, запевняти, ніби кохання — мерзота, а любов — ні? По спині побігли холодні мурашки. Не завадило б випити гарячої кави. В зеленкуватому світлі лампи Літума бачив, як лейтенант повільно наливає воду, кладе ложечку розчинної кави, цукор. Він наче не вірив, що пальці слухаються його. Нечутно підійшов до дівчини, обома руками тримаючи кухоль, й простягнув гості. Алісія Міндреау піднесла її до губ і відсьорбнула кави. В непевному світлі Літума побачив її очі — сухі, карі, суворі і якісь напрочуд дорослі на ніжному, дитячому обличчі.

— Отже, — мовив лейтенант так тихо, що Літума ледь розчув. Офіцер знову сів на краєчок стола, упершись у підлогу однією ногою й похитуючи другою. Він помовчав, а тоді непевно додав: — Отже, людина, яку ви ненавидите, якій бажаєте найгіршого, не лейтенант Дюфо, а…

Лейтенант умовк, і Літума побачив, як дівчина відразу ствердно хитнула головою.

— Він падає на коліна й цілує мої ноги, як пес. — В її голосі забриніла огида. — Кохання не знає меж, каже він. Люди б не зрозуміли. Кров кличе кров, каже він. Любов — це любов, потік, який змітає все на своєму шляху. Коли він це каже, коли благає, коли плаче і просить простити, я ненавиджу його. І бажаю йому найгіршого…

Гучно заговорило радіо, і дівчина вмовкла. Голос диктора лунав схвильовано, потужно, й Літума не зрозумів ані слова. Його змінив модний танець ель боте; його жителі Талари полюбляли більше, ніж гуарачу:

Подивись на цих курчат на ро-о-озі,

Що не хочуть навіть глянути на ме-е-ене…

Поліцейський відчув злість до підстаркуватого співака, до того, хто ввімкнув радіо, до ель боте, навіть до самого себе. «Ось чому вона твердить, що це мерзота. Ось чому розрізняє кохання і любов». Довгу мовчанку заповнила музика. Алісія Міндреау знову здавалася спокійною, мовби забула про недавній гнів. Похитувала голівкою в такт мелодії і очікувально дивилася на лейтенанта.

— Тепер я здогадався, — тихо проказав той.

Дівчина підвелася:

— Мені треба йти, вже пізно.

— Тепер я здогадався, що це ви залишили записку, — мовив лейтенант, — це ви порадили з'їздити в Амотапе й розпитати про Паломіно Молеро в сеньйори Лупе.

— Він, мабуть, скрізь шукає мене. — Дівчина мовби й не чула, що казав лейтенант. В її голосі, знову зміненому, Літума відчув глузування. Саме це найбільше приваблювало в ній; коли вона так промовляла, то й видавалася справжньою дівчинкою, а не суворою жінкою з дитячими личком і постаттю. — Либонь, ганяє шофера до льотчиків, до котеджів на базі, до грінго, до клубу й кінотеатру. Він щоразу сам не свій, коли я затримуюсь. Боїться, що знову втечу. Ха-ха…

— Отже, то були ви, — не вгавав лейтенант. — Що ж, хоч і з запізненням, але щиро дякую вам, сеньйорито Міндреау. Без вашої допомоги ми й досі блукали б навпомацки.

— Тільки тут він не здогадається шукати мене, — додала вона. — Ха-ха.

Вона ще й сміється? Так. Але вже необразливо, не глузливо, а ніби пустотливо, як мала дитина. Звісно, вона не при своєму глузді. Проте сумніви не полишали Літуму й заважали дійти певного висновку. «Так, несповна розуму, ні, вона прикидається».

— Авжеж, авжеж, — задумливо проказав лейтенант. Він прокашлявся, кинув недопалок на підлогу й затоптав. — Ми тут для того, щоб захищати людей. І передусім вас, певна річ. Завжди, коли б ви не звернулись.

— Я не потребую нічийого захисту, — сухо кинула дівчина. — Мене захищає мій батько, і цього достатньо.

Вона так рвучко простягла лейтенантові кухоль, що кілька крапель кави капнули на його сорочку. Лейтенант квапливо взяв кухоль.

— Провести вас до бази?

— Ні, не треба, — відмовилася дівчина.

Літума бачив, як вона квапливо вийшла на вулицю. Її тендітна постать окреслилася в тьмяному світлі. Сіла на велосипед і поїхала, натискаючи на педалі. Сержант чув бряжчання велосипеда, бачив, як, кривуляючи, він зникає на незабрукованій вуличці.

Обоє мовчали. Музика урвалась; як кулемет знову заторохтів моторошний голос диктора.

— Якби не те кляте радіо, трясця їхній матері, дівчина б ще говорила, — лайнувся Літума. — Один бог відає, що б ми ще взнали.

— Якщо не поквапимось, моя гладунка залишить нас без вечері, — перебив його лейтенант і підвівся, надягаючи кашкет. — Ходімо, Літумо, натопчемось трохи. Такі справи збуджують мій апетит. А твій ні?

Він бовкнув дурницю, бо шинок працював до