Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Завершальний день конференції — дискусійний. Із запрошеними спікерами обговорюватимемо проблеми фінансового світу, посперечаємося про стрімке впровадження штучного інтелекту у фінансовий сектор.

Три дні тому я йшла б до будівлі бізнес-центру з палкими очима і головою, повною питань. Три дні тому я передчувала б зустріч із людьми, чиї інтереси збігаються з моїми, мріяла б про нові знання. А зараз? Я просто тягну ноги, ледве переступаючи через власну втому та пригніченість. Грудна клітина ніби спорожніла. Начебто замість легень у мене утворилася дірка, що засмоктує всю енергію.

Топчуся біля столу реєстрації, не поспішаю заходити до зали. Намагаюся зосередитись на програмі, але літери розмазуються, як чорнило під дощем. Чому я взагалі тут? Хіба мені так необхідна ця збірка доповідей?

Якби її не треба було передати куратору, я б навіть носа з готелю не висунула. Лежала б у номері під ковдрою та проклинала себе за кожну хвилину, проведену з Максимом.

Від нього, до речі, все ще жодного слова. Жоднісінького. Ані повідомлення, ні дзвінка. Наче мене більше не існує у його житті.

І найприкріше що? Я не серджуся на нього. Ні. Я просто втомлена. Бо Маша виявилася правою. Він чоловік, і все, що між нами сталося, — це звичайна курортна інтрижка для нього. Нічого більше.

Та хіба я могла знати, що все скінчиться саме так? Звісно, ​​могла. Адже не дурна начебто. Проте все одно повелася. На його чарівну усмішку, на оксамитовий тембр голосу, на все це мужнє зачарування.

І тепер стою тут та пожинаю плоди власної нетямущості. Виглядаю так, ніби по мені проїхав каток. Люди навколо щось обговорюють, сміються, обмінюються номерами, підписуються одне на одного у соцмережах. А я стою, як тінь.

Беру брошуру зі стійки, потім кладу її назад, знову беру. Все дарма. Він не зателефонує. Кожна клітка душі кричить у мені про це. Він не напише. І це рве мене зсередини, але я стискаю губи, киваю незнайомцям, які проходять повз, вдаю, що мені тут неймовірно цікаво.

А всередині — порожнеча.

Чорт, навіщо він взагалі мене піймав тоді на тих сходах? Навіщо покликав у клуб? Потрібно було просто піти та не погоджуватися. Ну, серйозно! Що у мене в голові взагалі коїться?

Та нічого.

Ось і зараз там лише одна думка: він зник. Як дим. Як герой з того самого любовного роману, де героїня падає у вир пристрасті, а потім залишається одна. Ми з Машею такі романи пачками ковтали на початку нашої дружби.

Чому я раптом вирішила, що в мене буде інакше? Особлива чи що?

Наївна дурепа. На червоний диплом сподіваюся, а мозок весь розгубила через закоханість. Звісно, він старший. Звісно, ​​досвідченіший. Звичайно, для нього це лише розвага. Такий собі літній романчик від нудьги.

Господи, як мені соромно.

Люди зиркають на мене, я це відчуваю. Вони про все здогадуються, я впевнена. Хоча там і здогадуватися нема про що, на моєму обличчі й все і так написано.

Моя посмішка знову гасне, та я швидко її повертаю на місце.

Спокійно, Поліна. Ніхто нічого не знає. Вас ніхто не бачив. Була ніч.

На сцені хтось говорить про важливість нових технологій у фінансовому секторі. Слова проходять крізь мене, бо вуха ніби набиті ватою. У голові заїла пісня: він не зателефонує та не напише.

Раптом я чую своє ім'я. Мене викликають на сцену. Здригаюсь, як від удару струмом. Здається, що ноги підкошуються.

«Вставай», — кажу собі. — «Тобі треба отримати грамоту за участь, не кривись так, ніби йдеш на страту».

Але кожна хвилина під прицілом усієї зали — це пекло. Ноги ледве пересуваються, дихаю через силу. Натягую фальшиву посмішку. Ну ж бо, Поліно, протримайся. Ще десять кроків, кілька чергових слів подяки — і все скінчиться.

Отримавши грамоту, полегшено зітхаю. Повертаюся на своє місце та на автоматі перевіряю телефон. Хоча чудово знаю, що там нічого немає.

Жахлива, в'язка мовчанка заповнює весь простір навколо мене. Насилу досиджую до обідньої перерви. У місцевому кафетерії вибираю перший-ліпший сендвіч і сідаю за маленький столик біля вікна. Жую механічно, насилу проштовхуючи несмачну булку далі стравоходом.

За вікном життя вирує: люди біжать кудись у своїх справах, сонце світить яскраво і весело, а в мене всередині — цілковита сірість. Може мені втекти до моря? Пірнути з головою під воду і плисти, плисти, куди вистачить сили. Можливо, саме йому під силу заповнити цю глуху порожнечу, що розростається у мене всередині?

Проте я продовжую сидіти на місці та їм куплений бутерброд. Тому що розумна Поліна ніколи не втікає, ніколи не порушує правил.

Мій мозок знову і знову повторює: Максим зник назавжди, він більше не з'явиться, він просто розважався. Зник, як усі ті гарні, чарівні хлопці, що роздають обіцянки, які ніколи не збиралися виконувати.

Тоді чому він розповідав мені про своє дитинство, розповідав про заняття танцями? Чому знайомив з друзями? Чому був таким справжнім? Чи це тільки мені так ввижалося?

Дідько. Ну чому я на нього натрапила? Чому в нього закохалася? Я ж розумна, чорт забирай! Я мала здогадатися, що між нами проста інтрижка. Ну чому я так легко йому піддалася? Чому повірила у казку?