Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Кімната навколо мене наче стискалася, все ближче і ближче, поки не стала задушливо тісною, як бетонний саркофаг. Повітря було важким, густим, як затоплений водою простір, і кожен вдих здавався непосильною задачею. Я намагався дихати: вдих – видих. Просто завдання, яке раптом стало неможливим.

Моє тіло здригалося судомами, і я не міг це зупинити. Ноги здавалося вели власну боротьбу, руки неконтрольовано тремтіли. Серце билося так швидко, що я вже не міг відчути ритму – лише суцільний шум, глухий і нестерпний.

— Спокійно, — промовив я собі. Але навіть мій власний голос у голові звучав слабо, немов був надто далеким, щоб мене врятувати.

Я стиснув зуби й затулив обличчя руками, сподіваючись, що це допоможе знайти мені опору. Але опори не було. Усе всередині мене ламалося, шматок за шматком, залишаючи по собі лише хаос і порожнечу.

Кожен вдих перетворювався на боротьбу за повітря, але хвиля тривоги була безжальною, вона накочувалася знову і знову. У грудях пекло, а думки змішувалися в безформний, безнадійний клубок: "Це не зупинитися. Це не закінчитися."

Я втиснув голову в подушку, сподіваючись, що тиша і темрява принесуть хоч таке полегшення. Але навіть тут не було порятунку. Мої думки й тіло стали ворогами, і я був беззахисним.

І тоді я відчув це.

Холодний дотик на руці. Спершу слабкий, наче випадковий, але достатньо реальний, щоб змусити мене здригнутися ще сильніше. На мить я подумав, що марю, але потім почув голос. Тихий, лагідний.

— Ейрі, — вона промовила моє ім'я.

Слова Айві проникли крізь туман у мою свідомість, але їх значення залишилося далеким. Я бачив її рухи, спостерігав, як вона підходить ближче, але не міг зрозуміти, що вона робить. Її слова були мов тіні – невиразні, майже нереальні.

І тоді я відчув її пальці на своєму плечі. Цей дотик був крижаний і водночас неймовірно теплий. Далекий і водночас реальний. Я застиг. Мій розум був надто зламаним, щоб реагувати, надто втомленим, щоб щось сказати.

А потім сталося те, чого я зовсім не очікував.

Айві лягла поруч. Її руки обережно, але впевнено обхопили мене, стискаючи так, ніби це не могло зібрати всі мої зламані частини докупи. Її тіло було теплим, і я відчув, як воно дихає поряд із моїм. Це дихання здавалося єдиним ритмом, за який я міг учепитися.

Я завмер. Мій розум кричав, що я маю відсторонитися, що цей дотик – небезпечний, незвичний, але я не міг. Моє тіло вимагало цього тепла так сильно, що я піддався.

Вдихнув глибше. Повітря нарешті досягло легень, хоча я все ще відчував, як кожен вдих тремтить у грудях.

Я повернувся до неї й сильно притиснув її до себе. Настільки сильно, наскільки дозволяли мої зболені м'язи. Її обійми стали міцнішими, але все ще залишилися нижніми. Я зарився обличчям у її плечі, вперше за весь цей час відчуваючи, що цей дотик мені носить хоча б трохи стабільніше.

Айві обережно провела рукою по моєму волоссю. Це був такий простий жест, але я відчув, як сльози підступають до очей. Я не плакав. Не міг. Але цей дотик був майже достатнім, щоб зламати мене.

— Все буде добре, — прошепотіла вона. Її голос був м'яким, але в ньому було щось таке справжнє, що я не міг проігнорувати. — Ми впораємося.

Ці слова не звучали порожньо. Вони не були просто втіхою. Вони проникли в середину, ламаючи те, що тримало мене в цьому стані.

Я відчув, як моє дихання вирівнювалося. Судоми слабшали, серце починало битись повільніше. Присутність Айві давала відчуття, що я більше не один.

Ми лежали мовчки. Вона не відпускала мене, а я не хотів, щоб цей момент закінчився. Страх залишився, але більше не був непереборним.

Вперше за дуже довгий час я відчув, що можу дихати. І вперше я відчув, що я не самотній.