Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Лист лежав переді мною. Білий конверт з мінімалістичним дизайном, який так і випромінював бездушність. Я не поспішав його відкривати. Відчуття тривоги наростало, як хвиля, яка ось-ось накриє з головою.

“Ваше наступне завдання: викликати в Айві емоційний відклик. Ваш партнер має проявити свою слабкість, страхи й справжню вразливість. Використовуйте будь-які засоби, які вважаєте доцільними. Не забувайте: від вашого успіху залежить подальший хід експерименту».

Я перечитав ці слова кілька разів, дозволяючи їм осісти в голові.

Моє перше припущення було очевидним: Айві також отримала таке завдання. Вони грають із нами обома, перевіряючи, хто з нас першим зламається. Це не про мене. Я знаю, як контролювати емоції. Але Айві…

Я перевів погляд на екран, де раніше спостерігав за нею. Вона сиділа на краю ліжка, машинально крутила в руках одну зі своїх кольорових ручок, ніби це могло заспокоїти її нерви. Її рухи були повільними, напруженими, і кожен жест здавався наповненим внутрішньою боротьбою.

Айві не така, як я.

Вона відкрита, емоційна. Вразлива. Вона завжди говорить прямо, коли навіть боїться. Її слабкість помітна, але вона ж робить її сильнішою.

Це було очевидним із самого початку. Але тепер мені необхідно використати це.

***

Айві сиділа на кухні, загорнувшись у плед. Її чашка з чаєм стояла перед нею, вже майже холодна. Я сів навпроти, відчуваючи, як напруга наповнює повітря.

— Що сталося? — запитав я. Айві трохи здригнулася, але швидко опанувала себе.

— Нічого. Просто втомилася, — відповіла вона, не дивлячись на мене.

Її голос був тихим, але в ньому звучала приглушена тривога.

— Тобі потрібно відпочити, — сказав я. — Або хоча б поговорити.

Айві зиркнула на мене, її погляд був сумішшю скепсису й недовіри.

— Поговорити? З тобою?

— А чому ні?

— Ти ніколи не говориш про себе. Ти завжди закритий. А тепер хочеш, щоб я щось розповіла тобі? — Її слова потрапили в ціль. Але я не збирався здаватися.

— Можливо, я не говорю, бо не знаю, чи ти готова слухати. — Айві знову здригнулась, і я побачив, як її пальці нервово стискають край пледа.

— Добре, — сказала вона після паузи. — Запитай щось.

Я обдумував своє наступне питання. Айві була розгубленою, але я знав, що потрібно копати далі.

— У тебе були серйозні стосунки? — запитав я нарешті.

Її очі  миттєво зблиснули, і я зрозумів, що зачепив щось важливе.

— Це дивне запитання, — відповіла вона, намагаючись захистити нейтральний тон.

— Можливо. Але ти все одно не відповіла.

— Ні. У мене не було нічого… серйозного.

— Ніколи?

— Ніколи, — повторила Айві, вже більше рішуче. Її обличчя залишилося спокійним, але я помітив, як вона стиснула губи.

— Чому? — запитав я, нахилившись трохи ближче.

Айві зітхнула, ніби роздумуючи, чи варто взагалі відповідати.

— Бо я завжди була… зайвою. Ніхто не дивився на мене серйозно.

Її голос затихав із кожним словом.

— Ти закохувалася? — запитав я після короткої паузи.

— Так. Але це ніколи не було взаємно.

Мені не треба було більше пояснень. Я бачив усе, що ховається за цими словами. Її страх бути відкинутою, її невпевненість у собі, її біль.

Мій план формувався чітко.

Айві боялася близькості, навіть якщо прагнула її. Невпевненість у собі була ключем до емоційного відклику якого вимагало завдання. Це було нечесно, можливо, навіть жорстоко, але я знаю, що це спрацює.

— Ти знаєш, — сказав я, дивлячись на неї прямо. — Ти насправді цікава.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти. Те, як ти поводишся. Як дивишся на людей.

— І як же я дивлюся? — її голос звучав тихо, з ледь помітним хвилюванням. 

— Ти боїшся, — сказав я повно. — Але водночас тобі цікаво. І це… вражає.

Очі Айві на мить затрималися на мені, а потім вона відвела погляд. Її плечі ледь помітно здригнулися, ніби вона готувалася до чергового удару. Але його не сталося. 

Це був мій перший крок.

І я був готовий йти далі.

P.S. Що ж... найжорстокіша гра почалась!