Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

воно, — міркував я собі, — те, що лишиться після мене, красиве і навіть доволі корисне. Я знав, що різні квіти розкриваються в різні пори доби. Два роки я гортав різні довідники з ботаніки, блукав галявинами, на цілі дні зникав у полях. Намагався відшукати потрібні квіти і створити природний годинник, насадивши їх колом. Уявляв собі, як одна квітка, закриваючись, розтуляє наступну. Годинник із природним механізмом. На запитання, котра година, люди вже не відповідатимуть, скажімо, «третя пополудні», а казатимуть «тюльпан». Я пишався своєю ідеєю. І два дні перед тим, як посадити вже зібрані квіти, я цілком випадково, справді геть випадково прочитав в одній газеті, у рубриці «Чи знаєте ви, що…» таку замітку: «Свого часу Карл Лінней, батько ботаніки, вивчаючи точність протікання процесів у рослин, висадив у секторах спеціального кола квіти, які розкривались у чітко визначену пору доби». Аж дивно, що я, гортаючи різноманітні довідники, раніше не натрапив на цю інформацію. Слова знову підняли мене на глум. Увесь той час, поки я збирав квіти, щасливий, що роблю щось досі незнане, вони підсміхалися собі збоку, аби з’явитися переді мною в останню мить. Я вкотре переконався, що не ми орудуємо текстами, а вони граються нами — ось до чого дійшло. Ховаються десь, поки ми їх шукаємо, а тільки-но їм заманеться, вистрибують перед наші очі. Щось із цим треба робити.

Впродовж останніх місяців я займаюся чимось таким, на що ніколи раніше б не зважився. Не маю часу чекати напутнього благословення рослин. Треба діяти радикально. Лізти до вулика. Туди, де слова максимально концентровані, де від них аж гуде. Не знаю, як це краще сказати. Коротше, я вриваюся в текст. Так, входжу в книги. Тільки б моя колишня дружина та її мила донька не натрапили на ці записки, інакше остаточно повірять лікарям. Але іншого виходу в мене нема. Я збагнув, що саме в книгах, до того ж не в усіх книгах, а в романах, і то не в будь-якому романі, а лише в декількох вибраних (які в мене є, але я ніколи не вимовлю їхні назви) ховаються материнські слова, готові повилітати звідти й намножити всього того, чого я не можу назвати. Як я міг досі тримати ці книги серед інших, аби вони дотикалися своїми заразними обкладинками до палітурок інших, невинних книг? Їх треба тримати замкненими у скрині з пальмового дерева, бо пальмове дерево благочестиве й оберігає від зла. А скриню з пальмового дерева треба покласти всередину другої, залізної, і закопати глибоко в глинясту землю, щоб ніколи й ніщо на тому місці не виросло. І в жодному разі не можна ці книги спалювати. По-перше, палити книги — гріх, а по-друге, невідомо, чи саме вогонь не визволить темну силу, заховану в них. А небезпечні вони найперше тим, що описують те неназване аж надто детально і точно. Колись дуже давно одна така книга здійснилася й потроху почала руйнувати моє життя. Коли справи пішли на гірше, і моя дружина, попри щасливий шлюб, завагітніла не від мене (ми на той час утримувалися від контактів), я почав впадати у ті дивні стани, які часом навідують мене й досі… І тоді, саме тоді я вперше пережив химерне відчуття, ніби вже десь усе це читав. Те, що зі мною відбувалося, було з якогось кепського роману, і я його читав. Я перешукав цілу свою бібліотеку й бібліотеки моїх друзів, і знайшов його. Все збігалося, сторінка в сторінку, речення в речення, слово в слово. Мій приватний апокаліпсис.

Вже кілька днів я уважно вивчаю романи, котрі відзначив як особливо небезпечні. Все ще не кваплюся входити в них. Треба добре підготуватися, як це робить бджоляр, коли відчиняє вулика й не хоче, щоб його помітили бджоли. Вся штука в тому, щоб подолати свій страх, — вони відчувають. Не пітніти. Страх ховається в поті, тому піт погано пахне. Не пахнути, рухатись плавно, аби вони сприйняли тебе за одну з них — велику повільну бджолу. З романами було те саме. Ще й набагато складніше, бо тіло мені заважало. Треба було вирватися з нього і голим, як слово, проникнути в текст. Слово серед слів.

Я відчуваю дедалі більшу готовність. Шукаю шпарин у тексті, крізь які можна туди прослизнути. Гадаю, нерозумно входити через початок. Там текст усе ще сильний, синтаксис напружений, і мене буде швидко викрито. Мені підійшов би якийсь ліричний відступ чи розлогий, детальний опис, від якого втрачають пильність самі слова, так що я зміг би проникнути туди як листок, зірваний раптовим вітром, або як ящірка, що шмигнула під камінь.

Лишається ще залагодити деякі справи особистого характеру. Завтра я надішлю їм останню телеграму. Не хочу, щоб тіло кинули напризволяще. Вірю, що цього разу вони приїдуть. У записці я заповів поховати мене під пальмою в саду. Думаю про кішку — бідолашна, як вона це переживе? Єдине, на що сподіваюся, — це те, що колись усі ми зустрінемося в якомусь іншому романі. Прощання зайняло в мене менше часу, ніж я гадав. Моя місія триває. Ні, насправді вона щойно починається. Все, вирушаю.

36

3 великі помаранчі, 1 склянка цукру, кукурудзяне борошно, 10 черешень, трохи імбиру…

З рецепта помаранчевого супу

Субота. Неприємний дощик, дрібний і холодний. «Добре ловиться рибка-бананка». Насправді такого дня добре читається Селінджер. Ти певен, що нічого гіршого з тобою вже не трапиться, і розслаблюєшся.

Немає автора, який більше пасував би до такого дня, хоч він і нагадує парасолю, під якою прокисаєш. Навіть Еліот якийсь погідніший. Той — ідеальний для сухого жовтня.

Отак я собі роздумую, поки виймаю Селінджера в купе потяга. Я не належу до балакунів, тому сприймаю книжку як щит супроти можливості бути втягнутим у всі ті безкінечні теревені, що починаються, як завжди, від «куди їдете?», а далі природно переходять до дітей і проблем з печінкою. Та й не маю прийнятної відповіді на запитання про мету моєї мандрівки. Я взяв квиток до кінцевої станції, але спокійно міг би зійти де завгодно.

Люблю цю книжку, бо вона нічим не впадає в око, принаймні зовні. Звичайна палітурка без ілюстрації. Певен, що й прізвище автора мало що говорить пасажирам цього маршруту, що додатково зменшує ймовірність випадкової розмови. Ще рано, вагон тільки-но починає заповнюватися. Я не можу читати, перш ніж потяг рушить, тому роззираюся по коридору. Намагаюся вгадати,