Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

хто з новоприбулих подорожан їхатиме в моєму купе. Нечасто мені випадає щастя, щоб навпроти сіла красива жінка, яку можна нишком розглядати. В купе лишається одне-єдине вільне місце, тож надій майже нема. Потяг уже рушає з місця, коли заходить вона. Спершу не звертаю на неї уваги, просто реєструю її появу: за тридцять, без багажу, сідає навпроти мене біля вікна. У купе зав’язуються звичайні розмови, на моє щастя, доволі мляві. Здається, мовчимо лише я і та жінка — я, втупившись у книгу, а вона, дивлячись у вікно. Але цього разу мені складно читати. Поглядаю на неї кілька разів — не прямо, радше на її відображення в шибці. Хоч вона й некрасива, але геть не пасує до всього, що навколо, — до купе з непоказними пасажирами й брудними фіранками, до потяга, до кепської погоди. У мене виникає непоборне бажання почати з нею бесіду, вийти до коридору на перекур. Я ніколи не знав достоту, як відбуваються такі речі. Мабуть, із легкістю й природністю, яких мені бракує. Щойно розлучений чоловік, котрий думає лише про свою колишню дружину. Майже демонстративно виймаю цигарки й виходжу. Поволі одну за одною викурюю дві, але жінка не рухається з місця. Повернувшись до купе, бачу, що вона видобула складений удвоє аркушик паперу і щось записує. Я й сам люблю шкрябати собі різні речі у потязі, але роблю це потай, соромлячись поглядів супутників, які на мене витріщаються. Ця жінка писала цілком незворушно. Робила довгі паузи, дивилась у вікно, потім дописувала ще слово. Переконую себе, що можу завоювати її Селінджером. Мені, звісно, бракує сміливості заговорити. Всі репліки, які спадають на думку, тупі й виказують примітивні наміри. Тримаю книгу так, щоб було добре видно назву. У мене відчуття, що це чудесним чином могло би щось відімкнути, спричинити якусь подію. Особлива жінка мусить оцінити такий заголовок. У неї гарні вуста, зелені очі — принаймні, такими вони видаються мені в півтемряві. Нічого. Щоразу, коли потяг спиняється на станції, я здригаюся й молюся, щоб вона не зійшла.

Намагаюся застосувати підступну техніку знеславлення й спаскудження. Техніку прокислого винограду. Уявляю собі її в подертих колготах, із зіпсованими зубами, в туалеті. Поступово ще більше розпалююся. Придумую цілу історію: вона одружена, з двома, ні, трьома дітьми (щоб її груди більше звисали), вчителька літератури, яка вечорами перевіряє зошити з окулярами на носі, поки її занудний чоловік хлище пиво, сидячи в майці перед телевізором. Я опанував цю техніку досконало і можу заприсягтися, що вона майже завжди спрацьовує. Ця жінка ухилялася від усіх моїх спроб, більше того, вона обертала мою техніку супроти мене. Ситуації, в яких я, здавалося, цілком виразно її бачив, анітрохи не шкодили її образові. Навпаки, я ще більше її бажав. Уявляю собі, як ми лежимо й обговорюємо фінал «Теді». Я стверджую, що тут Селінджер зрадив себе, кінцівка надто очевидна, і її очікуєш протягом щонайменше сторінки. Неприпустимо. Це б могла бути її репліка.

Отак роздаючи репліки, я ледь устиг упіймати зором ту останню мить, коли вона виходила з купе. Потяг зупинився. То була її станція. Не можна було гаяти ні секунди. Я схопив сумку й зійшов на тому самому вокзалі. Мало не зіткнувся з нею. Вона вперше глянула на мене — ох, її очі таки були не зелені. Я попросив пробачення і бовкнув перше, що спало на думку: «В такий день добре ловиться рибка-бананка, чи не так?». І тієї ж миті до неї кинулося двоє, ні, троє дітей, і кожне намагалося її обійняти.

Потяг рушив. Я поволі підняв сумку й подався шукати готель. Забув перевірити на вокзалі, в якому місті опинився, і коли запитав жінку на рецепції, вона глянула на мене, як мені здалося, з непідробним жахом. Але ключа дала. Кімната 507. Номер видався мені знайомим. Я ввійшов досередини, повернув ключа, видобув книжку з сумки. Випадковостей не буває, сказав я собі. Книжка розгорнулася на вісімдесят четвертій сторінці, текст був ліворуч. Я одинадцять разів прочитав фінальний пасаж:

«Він зійшов на п’ятий поверх, проминув коридор і відчинив двері кімнати номер 507. Усередині пахло новими шкіряними валізами й очисником для лаку.

Глянув на молоду жінку, що спала на ліжку. Далі підійшов до однієї з валізок, відчинив її й видобув з-під купи трусів і майок пістолет. Вийняв із нього магазин, оглянув і вставив назад. Потім наблизився до другого, вільного ліжка, сів, ще раз кинув погляд на жінку і випустив собі кулю у праву скроню».

Після цього я заснув.

37

Не дзен-трава на могилі вночі розквітає…

Мабуть, так уже влаштовано людину, що вона не пам’ятає початку. У нас немає спогадів про власне народження. Пам’ять не функціонує, той центр у мозку ще не готовий. Початок — невиразний і безформний. Набір із кількох випадковостей, які дають зачин цілому ланцюжкові необхідностей. І все-таки двері до начала ніколи не зачинені щільно. Завжди є шпарина — досить вузька, аби не пропустити нас туди, і досить широка, аби крізь неї сочилося м’яке рожеве світло, наша вічна спокуса.

Ніколи нас не оточують такою любов’ю, як у дитинстві. Дитинство — жорстока пора, бо все найгірше, що має надійти, ще в майбутньому. Куди зникає з часом та любов? І чому потім ціле життя нам хочеться, щоб нас любили, як дітей, без жодної на те причини, за сам лише факт, що ми існуємо? Останніми днями я часто й надовго повертаюся у власне дитинство. Проживаю все настільки яскраво (психіатр назвав би це ейдетизмом), що подеколи вертаюся з обдертими колінами, а одного разу трапилося, що й з розбитою головою. Я нічого не казав про це своєму лікареві, немає сенсу. Вертаючись у дитинство, найчастіше сиджу на черешні. Не роблю нічого особливого, сиджу серед гілля, їм черешні й плюю кісточки. Так Будда сім років сидів під деревом. Що то було за дерево? Байдуже. Я сидітиму сім років на черешні, оті перші сім років, і спостерігатиму, як білина переходить у зелень, а зелень — у червінь. Сім разів. Сім повільних років білого, зеленого, червоного. Черешня, черешня буде деревом болгарського Будди. Але те, що болгарського — байдуже. У дітей нема батьківщини. Їхня батьківщина — дитинство. Зате вони мають батьків. Хоча де там: батьки ходять на роботу. Чи може бути так, що хтось вісім годин на день є чиновником, заступником директора, касиром чи падлюкою, а решту годин