Читати книгу - "Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас"

У повітрі запахло озоном, пилом, гаром стародавніх жертвоприношень.

— Ми не були тиранами. Ми були вагою, противагою.

Гражина зробила крок ближче, її голос ледь не зірвався:

— Ви… пожирали людей. Ви забирали їх душі.

Аш-Зіра кивнула.

— Так. Бо вони приходили не з чистими серцями. Вони приходили, бо бажали. Пихи. Хіті. Влади. Помсти. Ми давали їм бажане. А потім — забирали їх силу. Її ми вкладали у печать. У наші клейма. У те, що замикає Шаар'джара. Без цієї жертви — його світ уже б поглинув ваш.

— Ти кажеш, ви захищали нас… через муки? — спитав Нік, не в змозі відірвати погляд від розпечених символів, що горіли на шкірі Аш-Зіри.

— Справедливість — не завжди милість.
— Ми — не святі. Але не демони. Ми — сторожа. Хто б ще витримав Шаар'джара, як не ті, хто навчився жити з темрявою в серці?

У ці хвилини тиша між усіма ними була майже відчутною. Повітря пульсувало стародавніми істинами.

— Та тепер печаті слабнуть. Ви — останні, хто може щось зробити.
— Гражино, — її погляд упав на жінку, — на тобі вирізані шляхи. Відчуй їх. І обери правильно. Бо якщо ми впадемо — він вийде. І не буде більше неба. Не буде часу. Не буде “людства”.

Команда стояла в тіні того, що вони думали злом — і побачили правду: джини не були монстрами. Вони були вартовими.
У полум’ї їхньої сили було жорстоке милосердя.

І десь у темряві, ще глибше — щось дихало. Величезне. Безіменне. І чекало.

Підземна зала ніби завмерла, застигла в глухому тремтінні, коли Аш-Зіра знову заговорила. Її голос змінився — з гарячого, як розпечене залізо, він став глибоким, тужливим, мов дим над згаслим вогнищем.

— Його звуть Шаар'джар. Той, хто проковтує світло. Його ім’я стерте з людських мов, бо саме звучання могло викликати марення, жах і смерть.

Вона ступила вперед, і темрява ніби відступила — не злякана, а скоріше… поважаючи.

— На зорі, коли боги ще ходили світом і зливалися з землею, Шаар'джар піднявся з найглибшого з безодень. Не як демон. Як думка, що зжерла сама себе. Як пристрасть, яка відмовилася бути чуттям і стала законом.

Очі Аш-Зіри потемніли.

— Його не можна було вбити. Бо він — не плоть. Він — спрага володіти. І коли він розгорнув крила — погасли зірки. Три наймогутніші божества, чиїх імен тепер не знайде жодна з ваших книг, зійшли з неба. Вони заманили його в жерло вулкану, на острові, якого вже немає. І поклали там свою кров, щоб утворити печать. І тоді згасили вогонь. Вічно.

На її чолі проступили знаки — живі, жаркі, мов клейма:

— Аби ніхто не розірвав ту печать, боги створили нас. Я була вогнем. А він — каменем. Я — що палає. Він — що витримує.

Її голос затремтів. Вперше — не від сили, а від спогаду.

— Ми полюбили одне одного. Але любов — слабкість для вартового. І Шаар'джар… побачив її в нас.

Тиша. Лише подих каменю, як далеке хропіння сплячого гіганта.

— Щоб не втратити силу, ми стали частиною печаті. Власні бажання — замкнули. Власні імена — забули. Ми не жили. Ми — стерегли.

Гражина тихо запитала:

— І що тепер?

Аш-Зіра подивилася на неї.

— Я більше не відчуваю його поруч. Мого коханого. Він ослаб.  А печать — тремтить. І якщо вона розсиплеться — не буде вже ні часу, ні волі. Буде лише Шаар'джар. Він не злий. Він — кінець.

І в тій миті всі присутні усвідомили, що стоять не просто в глибинах замку.
Вони стоять на краю провалля, за яким — безкрайній морок, що колись мав ім’я, але тепер — лише пульсація первісного жадання.

Юліан ступив уперед, його погляд був жорсткий і напружений. Кам’яні стіни залу тиснули на груди, як давній сон, що ніяк не відпускає.

— Для чого я тут? — запитав він глухо, майже крізь зуби. — Навіщо ти нас сюди привела, Аш-Зіра?

Джин-жінка обернулася до нього повільно, мов за її плечима тяглася ціла епоха. Її очі світилися попелястим вогнем — тим, що не гріє, а пам’ятає.

— Ти, Юліане, носій пам’яті. Слухай. Запам’ятовуй. І розповідай. Не про нас. Про тих, кого ми стримуємо. Про тінь, яку світ не згадає, поки не буде пізно. Шаар’джар — не казка. Не легенда. А пульс. Він повернеться, коли про нього забудуть. Твоя місія — лишити згадку. Поки є вогонь у крові, ти маєш слово. І слово — меч.

Юліан ковтнув клубок у горлі. Те, що звучало з її вуст, було не проханням — настановою. Прокляттям і честю водночас.

Поруч обережно підійшов Нік, але ще до того, як він встиг щось мовити, Аш-Зіра повернула до нього обличчя:

— А ти, тут через сміливість, що межує з безумством. Твоя дорога — врятувати того, хто не здатен зупинитись. Навіть коли прірва перед ним вже відчинилась. Ти — його рівновага. Тінь, що тримає крила.

— Кого саме? — прошепотів Нік, але джин не відповіла. Лише поглянула в його душу.

Тиша застелила простір навколо них. Повітря стало важким, ніби насиченим відлунням ще невимовлених істин.

Аш-Зіра дивилася на решту. На Беллу, на Віктора, на Гражину.

— Ви не маєте визначеної ролі. Ваші долі — ще не написані. Але саме ті, хто не зв’язані пророцтвами, здатні змінити їх. Іноді, щоби зашити тріщину в світі, потрібні не герої. А ті, хто знає біль. І не тікає від нього.

Гражина стояла нерухомо, опіки на її тілі пульсували, як клейма на долі. Але в її очах світилась рішучість.

Світ тримався на рівновазі. І кожен з них став на свою межу.

У темряві зали раптом щось змінилося — ніби важка пелена тіней злегка піднялася, пропускаючи крізь себе тьмяне, сіре світло, що падало зверху, невідомо звідки. Воно було схоже не на денне сяйво, а на відлуння зорі, що вмирає.