Читати книгу - "Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас"

І тоді команда побачила те, що досі лишалося прихованим.

Попереду, біля самої стіни з чорного обсидіану, у якій ширилась глибока, хижо пульсуюча тріщина — стояв він. Джин, могутній, наче сама первісна стихія. Його тіло було напружене, м’язи тремтіли від напруги. Обидві руки він упер у краї розколини, втримуючи її від розриву. Його шкіра потріскана, наче обпалена лавою, із тріщин просочувалося багряне світло. На обличчі — застиглий гримас болю, ярості й безкінечного самозречення.

Він стримував те, що прагнуло вирватись — те, ім’я чого не можна вимовити без холоду в кістках. Шаар’джар.

Поряд, мов тінь з обітниці, стояла Аш-Зіра. Її постава — горда, незламна. В руках вона тримала два хопеші, мечі у формі серпа, схожі на розпечені до червоного півмісяці. Кожен її рух дихав прадавнім знанням і рішучістю. Обидві руки були зведені в бойову позицію — вона охороняла свого коханого, а водночас була готова вбити його, якщо він не втримає тюрму.

— Ми стримуємо його тисячоліттями, — мовила вона, не озираючись, — він — ключ і замок водночас. Якщо ми впадемо…

Її голос раптом став хрипким, ніби змішувався з лементом тисяч душ, заточених у камені.

— …світ перестане бути світом.

Команда стояла в приголомшеній тиші. У цьому видовищі не було величі. Лише біль. Самопожертва. Нескінченна втома в очах того, хто тримає прірву.

І кожен з них відчув: часу лишилось мало. Тріщина пульсувала, дихала… і тисла зсередини.

Повітря згустилось від напруги, наче саме каміння в залі завмерло в очікуванні. Раптом Аль-Кібас, що досі стримував розколину, різко відступив, відпускаючи тріщину — її краї захитались і засвітились наче розжарене залізо.

В ту ж мить Аш-Зіра зробила крок уперед, змінюючи його на варті, занурюючи свої клинки в тріщину, ніби стримуючи її самим наміром.

Аль-Кібас же обернувся до команди. Його обличчя було спотворене — в ньому палало не зло, а рішучість та божевільна рішучість зламати приреченість. Він кинув один зі своїх хопешів  — із блискавичною точністю — у напрямку Гражини.

Все сталося за мить.

Смертоносне лезо летіло в Гражину мов громовий спалах. Але перед тим, як зблиснути останнім спалахом її життя, Віктор встиг. Він кинувся напереріз, перехопив хопеш у повітрі — важкий, чужий клинок ледь не розсік йому руку. І в той же момент — Аль-Кібас уже був на ньому.

Зіткнення вибухнуло іскрами.

Аль-Кібас атакував із шаленою силою, його удари розрубували повітря, відлунюючи глухим звуком по залі. Віктор, зціпивши зуби, парирував кожен удар — хоч і важко, але точно. Вони билися на межі людського: удари були швидкі, ритмічні, наче глухий барабан, що супроводжує смерть.

Клинки зісковзували, залишаючи на камені криваві подряпини.

Аль-Кібас був могутній, і кожен його замах був мов буря. Але Віктор — колишній слідчий, людина, що жила на грані світла і тіней — знав, як виживати. Кров струмком текла по його передпліччю, але очі лишались холодними.

— Ти не вб'єш її… поки я стою!

Останній обертовий удар Аль-Кібаса ледь не звалив його з ніг. Але Віктор використав цей момент — ухилившись, прослизнув збоку й завдав удар у живіт. Хопеш ввірвався в плоть джина, розрізаючи його нутро — розпечена кров шипіла на камені.

Аль-Кібас відступив, захитавшись. Його очі — золоті, змінені — дивились на Віктора з подивом і… вдячністю?

— Збережи її… — прошепотів він. І згорів на місці — лишивши по собі лише жар, тінь і  хопеш, що впав на камінь із глухим дзвоном.

Віктор опустився на коліно, дихаючи важко. Його рука тримала зброю, але в очах уже згущувалась темрява від втрати крові. Гражина кинулась до нього, як і Белла.

Світ тримався — ще мить. Але всім було зрозуміло: тепер — усе тільки починається.

Коли останній подих Аль-Кібаса розтанув у повітрі, і попіл його тіла розсипався під ногами Віктора, в залі настала неприродна тиша. Лише глибоке, басове гудіння почало наростати десь із самого каменю під ногами.

Віктор стояв, притискаючи поранене плече, дихаючи важко, з обличчям вицвілим від болю. Але щось у ньому змінювалось.

Гражина, наближаючись до нього, раптом завмерла — її очі округлились, у грудях щось спалахнуло, наче передчуття катастрофи.

— Вікторе… що з тобою?..

Його зіниці стали вузькими, вертикальними, як у хижака. По шкірі повзли тонкі пульсуючі лінії — спершу ледь помітні, як судини, потім темні й виразні, немов коріння, що проростає зсередини. Від ран на тілі почали вивільнятись вогняні нитки, і кожна наступна пульсація робила його більшим, масивнішим. М'язи наливались силою, мов камінь під гнітом вулкана.

— Він… в нього перейшло щось… — прошепотіла Белла, відступаючи.

Клинок, хопеш, якого Віктор досі стискав, здавалося, вгруз у його руку, і лезо розцвіло жаром. Рука, що тримала його, вкрилась рунічними шрамами, схожими на ті, що були на Аль-Кібасі — але густішими, глибшими, наче написаними силою, якої не знали навіть джини.

— Ні… це не просто Аль-Кібас… — сказав Юліан тихо. — Це… щось нове. Потужніше. В сто разів. Він став джином… Він став тим, хто приходить після джина.

І тут усе затремтіло.

Зі спини Віктора прорвались два ряди розпечених, кістяних виступів, наче зачатки крил чи панцир. Його голос, глибокий і змінений, прозвучав майже не його словами:

— Він віддав силу. Я — тепер вартовий. Але й більше… значно більше…

Гражина впала на коліна, бо хвиля сили, що вирвалась з Віктора, вдарила по всіх — глуха, наче землетрус у серці. Аш-Зіра, яка досі стримувала розколину, озирнулась, і в її очах уперше з’явився… страх.

— Ти не просто прийняв силу Аль-Кібаса… ти увібрав ядро його приречення… І воно почало в тобі дозрівати…

Зал засвітився червоним, розжареним світлом — камені плавились, повітря стискалось.