Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

Глухих ударів бомб не було чути. Гучно цокав у тиші годинник.

Мабуть, полетіли на Кольменар, до Ескоріала, або на аеродром Мансанарес-ель-Реаль, подумав він, туди, де над озером стоїть старовинний замок і качки сидять в очеретах і де за справжнім аеродромом зробили несправжній — з ледве замаскованими макетами літаків, у яких пропелери крутяться під вітром. От туди вони, напевно, і полетіли. Адже вони не можуть знати про наступ, сказав він сам собі, і відразу ж сам собі заперечив: а чому не можуть? Адже вони знали про всі попередні наступи.

— Як ти гадаєш, чи бачили вони коней? — спитав Пабло.

— Вони коней не шукали, — відказав Роберт Джордан.

— Але вони їх бачили?

— Тільки якщо вони мали наказ шукати їх.

— Але вони могли їх побачити?

— Навряд, — сказав Роберт Джордан. — Хіба що сонце вже освітлювало галявину.

— Там зарані сонце, — засмучено мовив Пабло.

— По-моєму, їм тепер не до твоїх коней. У них є важливіші справи, — сказав Роберт Джордан.

Минуло вже вісім хвилин, відколи він натиснув гудзик секундоміра, але вибухів бомб ще не було чути.

— Чого ти весь час дивишся на годинник? — запитала жінка.

— Слухаю, куди полетіли літаки.

— Он як, — сказала вона.

Коли минуло десять хвилин, він перестав дивитися на годинник, знаючи, що тепер літаки вже надто далеко і нічого почути не можна, навіть накинувши хвилину на швидкість звуку. Він сказав Ансельмо:

— Я хочу поговорити з тобою.

Вони відійшли від входу до печери на кілька кроків і зупинилися щд сосною.

— Que tal? — запитав його Роберт Джордан. — Як справи?

— Все гаразд.

— Ти вже поснідав?

— Ні. Ще ніхто не снідав.

— Тоді поснідай і візьми щось із собою. Я хочу доручити тобі спостерігати за дорогою. Занотовуватимеш усе, що проходить і проїздить там, в обох напрямках.

— Я не вмію писати.

— І не треба. — Роберт Джордан вирвав із записника два аркушики паперу і ножем відрізав кінчик олівця, з дюйм завдовжки, — Ось, дивись, це будуть танки, — він намалював щось схоже на танк. — Тепер після кожного танка став поряд риску — чотири рядочком, а п'яту впоперек, отак.

— Ми теж так лічимо.

— От і чудово. Для вантажних машин — інший знак: два колеса й коробка. Якщо вони — будуть порожні, став кружальця. Якщо з — солдатами — риску. Зазначай усі гармати. Великі отак. Маленькі отак. Зазначай легкові автомобілі й санітарні машини. Отак, два колеса й квадрат з хрестиком. Піхоту позначай ротами, ось так, бачиш? А кінноту в такий спосіб. Бачиш — як кінь. Коробочка на чотирьох ніжках. Це буде загін із двадцяти кіннотників. Розумієш? І на кожен загін — риска.

— Так. Непогано придумано.

— Дивись далі.— Він намалював два подвійних кола й коротку рисочку, що мала означати гарматний ствол. — Це протитанкові гармати. Вони на гумових шинах. Також зазначай. — Це — зенітні,— два колеса й довгий ствол, що стримить догори. — Також зазначай. Ти розумієш? Ти такі гармати бачив?

— Так, — сказав Ансельмо. — Усе ясно.

— Візьми з собою цигана, хай подивиться, де ти сидітимеш, щоб міг потім заступити тебе. Вибери собі безпечне місце, не надто близько до шляху, але таке, щоб тобі було добре видно й зручно. Сиди там, поки прийде заміна.

— Зрозуміло.

— Гаразд. Отже, як повернешся, щоб я знав про все, що пересувалося дорогою. На цьому аркушику позначай усе, що йде туди, а на цьому — те, що йде звідти.

Вони повернулися до входу в печеру.

— Скажи Рафаелеві, хай вийде до мене, — мовив Роберт Джордан і лишився чекати під деревом. Він бачив, як Ансельмо ввійшов до печери і як упала за ним попона. За хвилину з печери вискочив циган, витираючи рукою губи.

— Que tal? — спитав циган. — Розважився вночі?

— Вночі я спав.

— Тим ліпше, — сказав циган, усміхаючись. — Закурити є?

— Послухай, — сказав Роберт Джордан, сягаючи рукою до кишені по цигарки. — Я хочу, щоб ти разом з Ансельмо пішов до того місця, звідки він спостерігатиме дорогу. Там ти його залишиш, добре запам'ятавши те місце, щоб міг пізніше провести туди мене або того, хто його заступить. Потім вийдеш на схил, з якого видно тартак, і подивишся, чи немає там яких змін.

— Яких змін?

— Скільки там вартових?

— Восьмеро. Стільки було, як я дивився востаннє.

— Ну от, полічиш, скільки їх там тепер. І подивись, через який інтервал змінюються вартові на мосту.

— Через який інтервал?

— Так, скільки годин стоїть вартовий і о котрій приходить зміна.

— А в мене нема годинника.

— На мого, — він зняв годинника з руки.

— Оце-то годинник, — захоплено сказав Рафаель. — Чого тут лишень немає! Такий годинник, певно, сам читати-писати вміє. Скільки тут усіляких цифр! Кращого годинника немає, мабуть, у світі.

— Тільки не бався з ним, — сказав Роберт Джордан. — Ти час визначати вмієш?

— Ще б пак! О дванадцятій годині дня — я голодний. О дванадцятій ночі — сплю. О шостій ранку — я голодний. О шостій вечора — п’яний. Якщо пощастить напитися. О десятій вечора…

— Годі,— сказав Роберт Джордан. — Не блазнюй. Я хочу, щоб ти доповів мені про зміну варти не тільки коло тартака й маленького мосту, а й коло великого і на дорозі за ним.

— Це щось забагато, — всміхнувся циган. — Може, ти краще когось іншого пошлеш?

— Ні, Рафаелю. Справа дуже важлива. Будь уважний і постарайся, щоб тебе не помітили.

— Ще б пак не старатися, — сказав циган. — Навіщо ти мені це кажеш — щоб я старався? Гадаєш, мені жити набридло?

— Будь хоч трохи серйозніший, — сказав Роберт Джордан. — Адже це серйозна справа.

— Ти мене просиш, щоб я був серйозніший? Після того, що ти зробив уночі? Треба було вбити людину, а ти що зробив? Ти повинен був убити людину, а не робити ще одну! І це в той час, коли небо чорне від літаків, коли їх стільки, що вистачило б перебити нас усіх з дідами й прадідами і ненародженими онуками на сто років наперед, разом з усіма котами, козами й блощицями! Коли небо повне літаків, що так ревуть, аж молоко могло б скипітися в грудях у наших жінок! Літаків, що застують сонце й рикають, як леви! І в цей час ти просиш мене, щоб я був серйозний? Я вже й так аж занадто серйозний.

— Ну, гаразд, — сміючись, сказав Роберт Джордан і поклав циганові руку на плече. — Занадто серйозним теж не треба бути. Іди доснідуй і вирушай.

— А