Читати книгу - "Знамення Долі"

— З ким? Хто розповідав тобі про це?

— Один мій знайомий художник, абсолютно ненормальний тип, але дуже талановитий. Його звуть Мелман. Мені його речі дуже подобаються. Я у нього навіть купив кілька. Я заїхав до нього подивитися, чи немає у нього чогось новенького. Нового у нього нічого не виявилося, але я засидівся у нього допізна. Ми розмовляли, пили і курили одну штуку, якої він мене почастував. Через деякий час він став витати в хмарах, став розповідати про магію. Не про фокуси з картами або ще чимось в цьому роді, ні, мова йшла про ритуальну магію.

— Зрозуміло.

— Ну, от… потім… він мені почав дещо показувати. Якби я сам не був злегка під кайфом від викуреної «трави», я готовий заприсягтися, що у нього виходило! Він левітував, викликав з порожнечі вогненні полотнища, а також втілив і знищив прямо в кімнаті кілька монстрів. Ні, він мені явно підсунув «кислоту», не інакше. Але будь я проклятий, якщо все це не виглядало абсолютно реально!

— Угу, — невизначено висловився я.

— Але у всякому разі, — продовжував Люк, — він тоді згадав якесь легендарне місто, архетип. Я не впевнений, що він називався саме Амбер, а не Содом чи Гоморра, або Камелот, але я твердо впевнений, що це слово він вимовляв. Нібито цим містом керує напівбожевільна сім'я, а саме місто населене їх позашлюбними дітьми й нащадками і нащадками людей, яких вони привели туди з інших місць століття тому. Тіні, або, як вони самі називають, Відображення цієї родини і самого міста фігурують в тій чи іншій формі в більшості міфів і легенд. Не знаю, правда, як це все розуміти, але так говорив Мелман. Знаєш, я часто не міг зрозуміти, коли він говорив серйозно, а коли лише метафорично. Але так чи інакше, але Амбер він називав. Я впевнений в цьому.

— Цікаво, — зауважив я. — До речі, Мелман мертвий, а його будинок згорів кілька днів тому.

— Я не знав про це.

Люк знову кинув погляд у дзеркало заднього огляду.

— Ти теж був з ним знайомий?

— Так. Я зустрівся з ним незабаром після того, як ми розлучилися з тобою. Кінскі мені сказав, що Джулія часто бувала в нього, і я вирішив розшукати цього хлопця. Я думав, що він зможе мені щось розповісти. Бачиш, справа в тому, що Джулія теж мертва.

— Що ти кажеш! Але ж я бачив її минулого тижня… Що сталося?

— Все виглядало з біса дивно. Вона була вбита якимось неймовірним звіром.

— Боже мій!

Він несподівано натиснув на гальма і різко звернув на узбіччя, на широкий виступ зліва. Виступ закінчувався крутим, вкритим деревами схилом.

За деревами, далеко-далеко внизу світилися крихітні вогники міста.

Люк вимкнув фари і двигун, потім витягнув з кишені кисет і почав скручувати цигарку. Я помітив, що він поглядає назад, вперед і вгору.

— Ти щось часто поглядав у дзеркало, — сказав я.

— Так, — відповів він. — Знаєш, мені здалося, що за нами від самого «Хілтона» слідувала машина. Хвилину тому вона трималася позаду всього в декількох поворотах, а потім наче кудись провалилася.

Він закурив і прочинив дверцята.

— Подихаємо трохи повітрям.

Я виліз слідом за ним з машини, і ми кілька хвилин стояли мовчки, дивлячись на гірські схили, залиті яскравим місячним світлом, таким яскравим, що видно було тіні від найближчих дерев.

Люк кинув цигарку і наступив на неї.

— Прокляття! — Вигукнув він. — Справа стає гарячою. Я знав, що Джулія буває у Мелмана, справді. І я був у неї на наступний день після того, як був у художника. Я навіть передав їй невеликий пакет, який мене просив передати їй Мелман.

— Карти, — сказав я.

Він кивнув.

Я витягнув Карти з кишені і простягнув їх Люку. Він кинув косий погляд в неясному світлі місяця, але кивнув ствердно.

— Ці Карти… — Сказав він. — Ти все ще… Вона все ще тобі подобалася, так?

— Так.

— Ех, чорт!

Люк зітхнув.

— Гаразд, друже, я повинен тобі дещо розповісти, деякі речі. І не всі ці речі приємного характеру. Одну хвилину, я тільки їх трохи розсортую в розумі… Зараз ти переді мною ставиш велику проблему, або, скоріше, я сам її перед собою поставив, тому що я вирішив…

Він підчепив ногою камінець, і той, тягнучи за собою інші дрібні камінчики, зі стукотом покотився вниз зі схилу.

— Гаразд, — сказав він. — По-перше, віддай мені ці карти.

— Навіщо?

— Я порву їх на конфетті.

— Ну вже, йди до біса. Навіщо?

— Вони небезпечні.

— Це я вже знаю. Нехай побудуть у мене.

— Ти не розумієш.

— Тоді поясни мені.

— Прокляття, це не так просто зробити. Спочатку я повинен вирішити, що тобі розповісти, а що — ні.

— А чому б не розповісти все?

— Я не можу. Повір мені…

Я кинувся на землю, як тільки гримнув перший постріл. Куля відрикошетила від валуна праворуч від нас.

Люк не заліг, а кинувся зигзагами до скупчення дерев зліва, звідки пролунали ще два постріли. В руці у Люка щось блиснуло, і він підняв цю руку.

Він вистрілив три рази. Після другого пострілу я почув чийсь стогін.

До цього часу я вже схопився і побіг у тому напрямку, стискаючи в руці камінь. Після третього пострілу я почув, як хтось упав.

Я підбіг до Люка якраз в той момент, коли він перекидав тіло, якраз вчасно, щоб побачити щось, що нагадувало хмарку прозорого блакитного туману, витікаючого з рота лежачого чоловіка, в якому було видно сколений зуб, і який відплив геть.

— Чорт забирай, що це таке? — Запитав Люк, коли хмарка відпливла.

— Ти теж бачив? Я не знаю.

Люк подивився вниз, на обм'якле тіло з темною плямою, яка розпливалася попереду на сорочці. Права рука убитого все ще стискала пістолет тридцять восьмого калібру.

— Я не знав, що в тебе є пістолет, — сказав я.

— Коли доводиться стільки їздити, — відповів Люк, — то треба подумати і про свою безпеку, Я в кожному місті купую новий, а потім продаю, коли їду. Перевірки в аеропортах. Напевно цей я продавати не буду. Але я ніколи не бачив цього типа раніше. А ти, Мерль?

Я кивнув.

— Це Ден Мартінес, про якого я тобі казав.

— Ну і справи!

Люк зітхнув.

— Ще одна неприємність. Напевно, варто зайнятися дзен-буддизмом і переконати себе, що все це не має значення. Я…

Він раптом притиснув долоню до чола.

— О-о-о! — Простогнав він. — Мерль, ключі від запалювання в замку. Сідай і їдь негайно в