Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

— Тобто, — визначився Дон Кіхот, — Всевишній позбавив мене необхідності мстити за цю смерть. Ну, якщо небіжчик помер від хвороби, лишається просто розвести руками, тим більше, він зробив би те саме в разі моєї подібної смерті. А що ж до вас, ваше преподобіє, то знайте: я лицар Ламанчський, прозваний Дон Кіхотом, і мій обов’язок полягає в тому, щоб мандрувати світом у пошуках пригод, викоріняючи несправедливість та захищаючи ображених.

— Не знаю, наскільки вам до снаги викорінювати несправедливість, — крізь стогін видавив той, хто назвався Алонсо Лопесом, — але мені ви вчинили зле. Моя нога поламана і навряд чи коли-небудь розпрямиться. Чого варті слова про захист ображених, коли я завжди пам’ятатиму нанесену вами образу? Надто дорого обходиться мені зустріч із таким шукачем пригод, як ви.

— Кінь на чотирьох та й то спотикається, — дещо знітився ідальго. — Біда в тому, що глупої ночі у дивному вбранні ви і ваші супутники виглядали справжніми вихідцями з того світу. Мимоволі припустиш: «Е-е, тут справа не чиста». Тому я не міг не виконати свого обов’язку й напав на вас. І зробив би це, навіть якби достеменно знав, що мені протистоятимуть чорти з пекла, якими я вас вважав до останньої хвилини.

— Мабуть, така вже моя доля, — скоривсь обставинам бакалавр. — Тоді, сеньйоре лицарю, допоможіть мені, принаймні, вибратися з-під мула, бо нога застрягла між стременом та сідлом.

— Боже правий! — стурбовано вигукнув Дон Кіхот. — Чого ж ви досі мовчали?

Він одразу покликав Санчо, але той проігнорував його заклопотаний розвантаженням обозного мула, якого ці добрі люди від щирого серця нав’ючили різноманітними їстівними припасами. Лише розмістивши левову частку харчів на своєму віслюкові, зброєносець підбіг до хазяїна. Разом вони звільнили пораненого та допомогли всістися верхи, уклавши йому в руку факел. Наостанку Дон Кіхот звернувся до бакалавра з проханням вибачитися замість себе перед іншими учасниками траурної ходи, адже його поведінка була зумовлена незалежними від нього обставинами. Докинув слівце і Санчо Панса:

— Дозвольте нагадати: якщо ці сеньйори захочуть дізнатися, хто настрахав їх замалим не до смерті, скажіть, ваша милосте, то був славетний Дон Кіхот Ламанчський, відомий також як лицар Сумного Óбразу.

Коли обриси вершника розчинились у мороці ночі, ідальго спитав Санчо, що це йому, ні сіло ні впало, ударило в голову назвати його саме зараз лицарем Сумного Образу.

— До цього, — й оком не моргнувши, відповів зброєносець, — мене спонукав вираз вашого, досить жалюгідного при світлі смолоскипа, що його забрав той бідаха, лиця. Либонь, вас дуже виснажила битва, а може, це тому, що вам не вистачає кількох передніх зубів.

— Ні, не тому, — не погодився Дон Кіхот. — Схоже, мудрець, котрому судитиметься написати історію моїх подвигів, вирішив доцільним, аби я обрав певне прізвисько, як це робили колишні лицарі. Усьому світу відомі лицар Полум’яного меча, лицар Єдинорога, лицар Дів, лицар Птаха Фенікс, лицар Грифа або ж лицар Смерті. Ось цей вчений муж і навіяв тобі назвати мене лицарем Сумного Образу, як я відтепер прозиватимусь. А щоб це прізвисько ліпше до мене пристало, за першої ж нагоди звелю зобразити на своєму щиті якесь вельми сумне обличчя.

— Не варто витрачати для цього час і гроші, — заперечив Санчо Панса, — адже вам достатньо підняти забрало й виставити на загальний огляд власне обличчя, аби й без зображень на щиті всі назвали вас лицарем Сумного Образу.

Кабальєро посміявся з жарту, залишившись усе ж при своїй думці.

Несподівано повернувся бакалавр, який, під’їхавши, сказав Дон Кіхотові:

— Забув вас попередити, щоб ви пам’ятали, що можете бути відлучені від церкви, оскільки брутально підняли руку на святу людину: juxta illud; Si quis suadente diabolo, etc.[44]

— Ніколи не розумів латини, — скривився, мов середа на п’ятницю, ідальго. — До того ж піднялась не рука, а цей списик. Врешті я й гадки не мав, що ображаю священиків або служителів церкви, яких, будучи католиком та щирим християнином, шаную і поважаю. Мені здавалося, переді мною примари, страхіття з потойбічного світу.

Мовчки вислухавши це, бакалавр знов розтанув у темряві. А Дон Кіхотові заманулось оглянути останки на дрогах, та Санчо категорично був проти, заявивши:

— Сеньйоре, дана пригода скінчилась для вашої милості на диво щасливіше, порівняно з усіма попередніми, баченими мною. Однак ті, кого ви змусили стрімголов розбігтись, можливо, допетрають, що їх перемогла лише одна людина, й, засоромлені та пристиджені, кинуться назад, розшукуючи нас, і нам це так не минеться. Осел уже нав’ючений, гори, в яких можна сховатися, неподалік, голод, самі знаєте, не тітка, а тому, забираймося звідси — мертвому, як то кажуть, місце в могилі, а живому — за столом біля короваю.

Визнавши доречність подібних аргументів, Дон Кіхот погодився з ними. Деякий час дорога тягнулась між двома пагорбами, але невдовзі вивела до відлюдної широкої долини. Тут обидва спішились. Санчо негайно заходився діставати харчі, й ось, розтягнувшись на траві, мандрівники нарешті змогли влаштувати собі пізню багату вечерю, а заодно обід і сніданок. Вони уминали, аж за вухами лящало, різноманітні холодні закуски, ті, що попервах призначались священикам, котрі, як відомо, практично ніколи не забудуть потурбуватись про себе. Але їх спіткала чергова прикрість, невтішна передусім для Санчо Панси. У них не виявилось ні вина, ні бодай води, щоб змочити горло. Тоді знемагаючий від спраги Санчо, помітивши, що галявина густо заросла зелененькою травичкою, адресував своєму господареві слова, які будуть наведені в наступному розділі.

Розділ XX,

у якому йдеться про досі небачений і нечуваний подвиг, що його жоден славетний лицар у світі не здійснював, наражаючи себе на меншу небезпеку, ніж це зробив хоробрий Дон Кіхот

— Ця трава, мій сеньйоре, напевне свідчить про наявність десь поблизу джерела або струмка, який живить її своєю вологою. Давайте пройдемо трохи далі, можливо, ми знайдемо, де втамувати жахливу спрагу, яка спричиняє набагато більше страждань, аніж голод.

Порада здалась Дон Кіхотові слушною. Ідальго взяв за вудила Росінанта, Санчо Панса — віслюка, спочатку навантаживши його залишками трапези, і вони поволі, оскільки нічна темрява заважала розрізняти будь-які предмети, рушили вперед. Приблизно через двісті кроків почувся сильний шум води, що ніби спадала зі стрімчастих скель. Ця обставина вельми порадувала, але коли наші герої спинилися, щоб з’ясувати, звідки той гуркіт лине, їхній слух уловив чудернацькі звуки, які одразу зіпсували настрій обом. І в першу чергу, Санчо, за природою своєю лякливому й боязкому. Дійсно, долинали якісь