Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

Словом, безлюдна місцевість, темрява, гуготіння води, шелест листя — все це мимоволі сповнювало єство трепетним страхом. Особливо, враховуючи, що удари не припинялись, вітер не стихав, а ранок не наближався. Проте Дон Кіхот, за покликом свого хороброго серця, скочив на Росінанта, вигукнувши:

— Друже Санчо, чи відомо тобі, що я народився з веління небес у наш залізний вік, аби відродити щасливий золотий?! Мені передвіщені небезпека, славетні подвиги і вéличні діяння. Я той, хто затьмарить славу мандрівних лицарів минувшини. Зверни увагу, зброєносцю мій вірний та справний, на імлу цієї ночі, на її незвичайну тишу, на ледь чутний шерех листя цих дерев і водночас на жахливе відлуння реву води, у пошуках якої ми не спимо і яка обрушується долу з велетенських гір, та на невгамовні таємничі удари, які крають наш слух. Усі ці явища, що разом, що кожне окремо, здатні вселити страх і жах у душу самого Марса,[45] а тим паче в душу того, хто не звик до подібних несподіванок та пригод. Але все це, що я тобі живописав, тільки зміцнює і бадьорить мій дух. Серце моє готове вискочити з грудей — ось як я прагну зустрітися з цією пригодою, хоч які б труднощі вона таїла. Тож підтягни трохи попругу на Росінантові й лишайся з Богом. Чекай мене тут не більше трьох днів, і якщо я не об’явлюсь, можеш повертатися до нашого селища. А вже звідтіль, уклінно тебе прошу, доберись до Ель-Тобосо та скажи незрівнянній моїй повелительці Дульсінеї, що полонений нею лицар наклав головою, здійснюючи подвиг, за допомогою якого він розраховував добитись її кохання.

Почувши це, Санчо Панса зайшовся гіркими сльозами:

— Сеньйоре, я не знаю, навіщо ваша милість так прагне цієї жахливої пригоди. Зараз ніч, ніхто нас не бачить, тому ми можемо звернути з дороги й уникнути небезпеки, хай навіть нам доведеться потерпати від спраги ще три дні. А якщо нас ніхто не бачить, то, значить, нíкому звинуватити нас у боягузтві. Та я і сам не раз чував, як священик нашого приходу, якого ваша милість чудово знає, під час проповідей наставляв мирян не шукати неприємностей на власну потилицю. Тому, мабуть, не варто випробовувати терпіння Всевишнього зухвалими вчинками, бо від розплати врятує хіба що диво. Небо й так занадто довго було прихильним до вас, позбавивши вашу милість, відмінно від мене, принизливого підкидання на ковдрі та допомігши щасливо вийти неушкодженим у битві із вражою силою, що супроводжувала покійника. Якщо ж мої доводи не розчулюють і не пом’якшують вашого зачерствілого серця, то хай воно зворушиться через усвідомлення того, що не встигне ваша милість від’їхати звідси, як я, зомлілий од страху, віддам свою душу першому стрічному. Я залишив рідну домівку, дружину й діточок, аби служити вам, сподіваючись, що радше виграю від такого рішення, ніж програю. Та надмірна жадібність понівечила всі мої надії, оскільки щойно я піднісся духом, сподіваючись нарешті отримати цей злощасний острів, котрий ваша милість постійно мені обіцяла, як ви, замість того, кидаєте мене вдалині від людських осель. В ім’я Господа, сеньйоре, коли ви вже не збираєтесь відмовлятися від цього подвигу, зачекайте з ним хоча б до ранку. Тим більше, досвід, набутий мною в пору, коли я ще був пастухом, підказує, що до схід сонця зосталось приблизно три години, оскільки паща Малої Ведмедиці саме над головою, а лінія її лівої лапи свідчить, що нині північ.

— Де ти, базіко, — задерши голову, спантеличився ідальго, — примудряєшся видивлятись ту лінію, пащу, потилицю чи що ще там у тебе? На небі ані зірочки.

— Може, воно й так, — відповів Санчо. — Але у страху очі по яблуку, і вони бачать усе, що діється під землею, а вже стосовно неба я взагалі мовчу. Щоправда, добре розміркувавши, й без того неважко здогадатися: скоро світатиме.

— Рано чи пізно — звичайно ж, — мугикнув Дон Кіхот, — однак ніхто не насмілиться стверджувати, що сльозами та вмовляннями мене можна утримати від того, до чого зобов’язує лицарський кодекс. Коротше, Санчо, заспокойся, бо Всевишній, який оповив моє серце палкою жагою цієї небезпечної пригоди, потурбується, щоб уберегти моє здоров’я і розрадити твій смуток. Тобі ж слід міцніше підтягнути попругу на Росінантові й чекати тут; а я дуже швидко повернусь, живий або мертвий.

Непохитність хазяїна змусила Санчо Пансу спробувати затримати його до ранку в інший спосіб. Возячись із попругою, хитрун непомітно спутав задні ноги коня недоуздком свого осла. Отже Дон Кіхотові не судилося втілити задумане, адже тепер Росінант міг тільки стрибати. Пишаючись власною винахідливістю, Санчо не забарився довершити почату справу.

— Гляньте, сеньйоре, — сказав він, — небо, зворушене моїм розпачем, веліло Росінантові не рухатись! Отож не силуйте даремно коня, штрикаючи його шпорами, інакше стягнете на себе гнів долі.

Впавши у відчай через марність спроб зрушити Росінанта, ідальго вирішив змиритися з цією неприємністю та почекати, доки розвидниться або поки кінь знову спроможеться пересуватись.

— Ну що ж, Санчо, — він ні в чому не запідозрив зброєносця, — я згоден діждатись ранку, хоча й плачу, що той зволікає.

— Плакати не треба, — повеселішав Санчо Панса. — Хочете, розважатиму вашу милість цікавими історіями аж до ранку, якщо ви, звичайно, не надумаєте спішитися і трохи поспати на цьому трав’яному покривалі, щоб уранці, відпочивши, попрямувати назустріч своїй пригоді.

— Кого це закликають спішитися та поспати? — гримнув Дон Кіхот. — Невже моя особа належить до тих лицарів, які насолоджуються відпочинком у годину небезпеки? Спи сам, якщо ти народився, аби спати, і взагалі, роби, що хочеш, я ж чинитиму згідно зі своїми намірами.

— Не гнівайтесь, ваша милосте, — покірно схилив голову Санчо, — це я бовкнув, не подумавши.

Він притиснувся щокою до лівого стегна господаря, щоб уже ні на крок від нього не відходити, — ось як його лякали ті розмірені удари, що тривали досі.

Так, за балачками, минула ніч. Поволі наближався ранок. Щойно обрій став жевріти, Санчо Панса тихенько розпутав Росінанта, який, відчувши свободу, пожвавішав і радісно перебирав копитами. Ідальго сприйняв поведінку коня як добрий знак, щоб вирушати назустріч невідомості. Знову прощаючись зі зброєносцем, кабальєро повторно наказав лишатись на місці щонайбільше три дні. Потім Дон Кіхот ще раз нагадав,