Читати книгу - "Гра в пацьорки"

Варiант третiй: Мартуся…

Але з цим варiантом ми запiзнилися — незнайомець пiдiйшов сам i зi зворушливим акцентом запитав, котра година.

Я тактовно повiдомила, щоб вiн з усiма питаннями звертався ось до цiєї дiвчини, а сама, зробивши Мартусi «страшнi очi», попрямувала до виходу. Моя мiсiя закiнчилася.

Мартуся зателефонувала в той же вечiр:

— Вiн надто гарний для мене! Ми чудово погомонiли, i все. Щоправда, вiн пропонував пiти повечеряти разом.

— А ти?…

— Вiдмовилась. Не можу ж я вiшатися на шию з першого ж разу!

— А замiж ти теж збираєшся не з першого разу? — обурилась я.

На тому кiнцi дроту почулися гiркi схлипування.

Словом, вранцi я обдзвонила усi готелi i в дванадцятому вiдшукала таки нашого «нареченого». Назвавшись Мартою, я призначила побачення бiля фонтану.

Цього разу все вийшло: Мартуся з Майклом гуляли мiстом, посидiли в кав'ярнi, а увечерi пiшли до театру.

Ще через кiлька днiв Майкл закохався у Мартусю по самiсiнькi вуха.

Здавалося, щастя стрибнуло до її кишенi. Я навiть просльозилася, уявляючи, як буду проводжати подругу на лiтак, i вирiшила подарувати їй свiй домашнiй халат, який їй так подобався.

Кажуть, що нема нiчого простiшого, нiж вийти замiж за iноземця. Тут прийом один: бути жiночною. Весь мiсяць цього бурхливого роману Мартуся нагадувала хмаринку. Але пiд кiнець ударив грiм: за день до вiд'їзду Майкл печально повiдомив, що має дружину. Звiсно, вiн її не кохає, навiть дивитися не може, але… щоб отримати розлучення, треба заплатити купу грошей, та ще й утримувати покинуту дружину, мов королеву, до кiнця днiв своїх. А цього вiн не може собi дозволити.

«Чому ж вiн одразу не сказав, що одружений?», — ридала Мартуся. Але вiдповiдь на це запитання, на жаль, була ясна як божий день.

Кинувши винуватий погляд на Мартусю, Майкл полетiв у свiй Лондон.

А ми зробили висновок: якщо у вас закохався iмпозантний iноземець, це зовсiм не означає, що вiн з вами одружиться.

I ми розробили iншу тактику…

Тобто вирiшили дiяти, виходячи з духовних потреб Мартусi. Вона захоплювалася живописом. Тому нового кандидата в чоловiки почали шукати у творчих колах. Усе-таки у нас на першому мiсцi — духовне єднання, решта — прикладається. Протягом мiсяця ми старанно вiдвiдували виставки, салони i вернiсажi молодих художникiв, а тих, чиї картини сподобалися, заносили в список потенцiйних наречених.

Нарештi Мартуся зупинилася на одному — найталановитiшому, найгарнiшому i найзагадковiшому з дивним iменем Авель.

Щоправда, у Авеля був один мiнус — вiн приїхав з Марiуполя i головним чином ночував у майстернях своїх друзiв.

Але Мартусю це не засмутило, вона закохалася в Авеля з першого погляду.

Вiн теж був не проти познайомитися з подругою тiснiше…

Щоб вразити i завоювати його остаточно, ми приготували вишукану вечерю i запросили його до Мартусi в гостi.

— Квартира твоя? — ледь не з порога запитав наш ангел-Авель.

— Нi! — скрикнула я, запiдозривши корисливу мету. — Марта її винаймає!

— Теж добре! — не засмутився Авель. — А ви не проти, якщо я покличу сюди друзiв? Таку вечерю втрьох не подолаємо.

Вiн був просто первозданне диво!

Звiсно, друзi не входили в нашi плани, але довелося змиритися, i Авель почав накручувати диск телефону.

Через годину в затишну Мартусину квартирку набилося людей з двадцять. Вони димiли сигаретами, сперечалися i їли, їли, їли.

Гуляли до ранку.

Наступного вечора Авель прийшов сам i залишився.

Мартуся з головою поринула в привабливий свiт богемного життя.

А я, нарештi, змогла зайнятися своїми справами, адже останнiм часом ми тiльки те й робили, що бiгали по виставках. Поява в Мартусиному життi Авеля дала менi перепочинок.

Рiвно через мiсяць Мартуся у вiдчаї попросила мене взяти участь в операцiї зi звiльнення квартири вiд Авеля…

Коли я переступила порiг її квартири, здалося, що стою на руїнах Риму пiсля завоювання його варварами. Скрiзь валялися вичавленi тюбики з-пiд фарби, брудний пластиковий посуд, пляшки, в горщиках з квiтами стирчали недопалки…

Звiльняючи це лiгво, Авель сказав: «Ти мене нiколи не забудеш!»

Дiйсно, Мартуся забула його не скоро — два мiсяцi ми виносили смiття, переклеювали помальованi шпалери i фарбували пiдвiконня.

А потiм знову пiдвели риску: людина, що ТАК вiддається творчостi, не пiдходить для нормального шлюбу.

Словом, вирiшили шукати щось простiше…

I подумали ось про що.

Чому так виходить: усiм подавай дипломата, художника, актора чи директора фiрми, а от бухгалтер чи вчитель молодших класiв ходить самотнiй, неохоплений увагою. А хiба вони гiршi? I хiба не нареченi?

Пiсля цих роздумiв ми вирiшили охопити увагою й iншi верстви населення.

— Головне, щоб людина була хороша, — виголосила Мартуся i погодилася на експеримент: ми спалюємо електропроводку i викликаємо електрика.

А раптом прийде молодий, гарний, розумний «Едiсон»?!

А якщо нi, то будемо по черзi виводити з ладу iншу домашню технiку, поки не знайдемо гiдну кандидатуру. Рiшення прийнято!

Хоча в успiх цiєї справи я не дуже вiрила, просто ввiйшла в азарт.

Перед приходом електрика Мартуся одягла нiжно-блакитний спортивний костюм i вдавала розгублену. Про все, що вiдбулося потiм, я дiзналася вiд неї…

Прийшов електрик, полагодив проводку, фен, праску, а також щось там пiдкрутив у телевiзорi.

Мартуся (суворо за розробленою iнструкцiєю!) запропонувала чай

i спробувала завести розмову. З'ясувалося, що Дмитро (так звали електрика) працює в ЖЕКу за сумiсництвом, а за освiтою — iнженер комп'ютерної технiки, i шукає роботу за фахом.

Мартуся взялася йому допомогти, адже її пiдприємству потрiбнi були саме такi спецiалiсти.

А потiм у Мартусi з Дмитром закрутився шалений роман, який закiнчився весiллям.

Словом, хто шукає — той завжди знайде!

Вiднинi це стало девiзом Мартусиного життя.

Звiсно, замiсть гарного хлопця Дмитра мiг прийти пенсiонер-ентузiаст електричної справи якийсь дядько Петро. Чи алкоголiк. Чи просто заклопотаний бовдур.

Але, очевидно, бажання Мартусi вийти замiж було таким сильним, що небеса зглянулись i послали їй Дмитра.

Хоча, якщо чесно, цими небесами я вважаю себе. I якщо б не вдався план з електриком, я б вигадала щось iнше.

СОВА

Я — сова. Це навiть не метафора. I оживаю лише вночi. Вранцi я не можу змусити себе розлiпити очi i плетусь на роботу, вмикаючи автопiлот. Весь день мене водить i нудить. Проте вночi…

Тiльки вночi для мене починається справжнє життя. Бадьора, я йду до кухнi, заварюю чай, кидаю туди листя м'яти i…

Та нiчого особливого я не роблю. Просто сiдаю бiля вiкна, дивлюся на порожнi вулицi i мiркую про життя.

Ось я: