Читати книгу - "Гра в пацьорки"

Мене лякають метушливiсть подруг, якi весь час говорять про своїх чоловiкiв — так нудно, що взагалi не хочеться одружуватись, дратують розмови в транспортi i гучна музика з навушникiв, запрошення на «чарку чаю», яка передбачає i всi iншi деталi нецiкавого нетривалого роману.

Можливо, мiркую я, мене просто зачаклували у дитинствi, i я дiйсно — самотнiй нiчний птах, що здатен розмовляти лише з зiрками? А ще — з вiкном навпроти.

Воно теж завжди свiтиться опiвночi.

Щоночi я вiтаюсь з ним: «Привiт, вiкно!» — i, часом, вигадую про нього рiзнi iсторiї…

Наприклад, думаю я, там живе самотня жiнка, яка боїться темноти.

Жiнка в бiлому, що нiколи не виходить на вулицю. Тому її шкiра блiда i прозора, i сама вона схожа на примару — з довгим волоссям, з великими божевiльними очима. Така собi iнопланетянка, що чекає на звiльнення вiд земного тяжiння.

Або простiше. Там звичайна «малина»: дим коромислом, карти, вино ллється рiкою i напiвоголенi брюнетки спiвають пiд гiтару пристраснi романси.

Коли ж менi зовсiм погано, я уявляю, що там на кухнi серед засмальцьованих стiн сидить злостивий дiдуган i пише листи в рiзнi iнстанцiї. Можливо, i про моє вiкно, яке здається йому пiдозрiлим.

Звiсно, весь час фантазуючи на цю тему, я мучусь цiкавiстю: а що ж там насправдi?!

Сьогоднi мене обпiкає думка: а раптом там живе ВIН? I ВIН теж сова, що загубилась у денному свiтлi? Я дивлюсь на вiкно у будинку навпроти з нiжнiстю: всi вiкна темнi, а це — горить. Отже, там живе такий собi ВIН. I я подiляю його самотнiсть, його тривогу, його бажання роздiлити це все на двох, i неможливiсть знайти цього «другого»… А я ж зовсiм порч!

Я знаю: якщо ми зустрiнемось, вiн одразу зрозумiє, що це саме мене вiн весь час чекав бiля нiчного вiкна!

Але як дiзнатися про це напевне?

Мене охоплює шалена iдея: нема ж нiчого простiшого! Скiльки можна сидiти i мучити себе рiзними фантазiями? Я швидко натягую джинси, хапаю повiдок свого спанiеля Мiлкi — той радiсно крутиться бiля нiг: теж, певно, сова — i клацаю вимикачем.

Вибiгаю в нiч. А поки їду в лiфтi, подумки прораховую, яка це може бути квартира в будинку навпроти. Якщо там дiйсно живе ВIН, то, певно, не здивується. Скаже просто: «Проходь. Я чекав на тебе». I я теж не здивуюсь.

Я вибiгаю на вулицю, вдихаю вологе повiтря i здiймаю очi до будинку. Вiн увесь темний.

Жодне вiкно не свiтиться!!!

Мiлкi, мов божевiльний, загрiбає носом листя, качається у пiску. А я готова розревiтися: «моє«вiкно не горить! I вирахувати його тепер не можливо. Та й навiщо?

Я сприймаю це як зраду. Рiвно рiк воно свiтилось, зiгрiвало мене ночами, вселяло надiю на те, що я не одна така. А коли я нарештi наважилась на авантюру — воно згасло. Ну, звiсно, ж там живе злостивий старигань або закомплексована дурепа. Така як i я.

Романтична невдаха. Бiла панi, за якою давно плаче психушка.

Я кличу Мiлкi.

З темряви вимальовується чоловiчий силует. Поруч бiжить велетенська вiвчарка. Вона радiсно кидається за Мiлкi, хапає його за вухо, гарчить. Я кидаюсь на допомогу своїй крихiтцi. Я роздратована, i можу сама вкусити цю кляту вiвчарку. I взагалi: завтра ж я погоджуся на «чарку чаю», буду засинати о десятiй i жити, як все iнше нормальне народонаселення планети. З мене годi.

Я бiльше не сова!!!

— Заберiть свою iдiотську собаку! — галасую на весь двiр.

— Чого це iдiотську? Вiн добрий. Вiн грається… Вiн розумний, — ображено каже господар вiвчарки.

— Розумнi вночi сплять!!! — вiдказую я, пiдхоплюю свого Мiлкi i тягну його до пiд'їзду. Варто сказати, що вiн дуже пручається, рветься до свого нового нiчного друга.

Зла i розчарована, я вриваюсь на кухню i ставлю чайник — треба зiгрiтися. I завмираю: вiкно свiтиться!

Але менi вже байдуже. Я хочу спати. Анi вiкна, анi зiрки, анi власнi фантазiї мене бiльше не обходять.

Навiть зi спальнi, навiть крiзь тонку ковдру, якою я накрилась з головою, пробивається це свiтло з будинку навпроти.

Несподiвано, вже крiзь сон я чую свiй роздратований голос: «Заберiть свою iдiотську собаку!» — i чiтко бачу очi незнайомця. Погляд сумний i кудись поза мою спину.

Кудись вгору — туди, де не свiтиться моє вiкно…

ОСТАННЯ СПОВIДЬ КОРОЛЕВИ

— Карлiв мiст має довжину п'ятсот шiстнадцять метрiв, стоїть на шiстнадцяти великих опорах i з'єднує Старе Мiсто з Малим. Пiшохiдним мiст визнаний 1974 року, а своїм виникненням має завдячувати королю Карлу IV, що в 1357 роцi замовив роботи нiмецькому архiтектору i скульптору Петеру Парлеру.

…Ми йдемо серед рiзнобарвного натовпу над Влтавою i кожен нашорошує вуха, адже слова екскурсовода погано чути: скрiзь грає музика, бо через кожнi десять метрiв стоять музики. Квартети, самотнi скрипалi, оркестрики народних iнструментiв, до того ж дiти дмухають у паперовi дудки, дзеленчать мобiльнi телефони, екскурсоводи з парасольками, пiднятими над головою (щоб нiхто з туристiв не загубився) перекрикують один одного…

— Як бачите, на мосту споруджено безлiч скульптур. Саме вони принесли мосту всесвiтню славу. Щоправда, нинi це копiї. А оригiнали унiкальних споруд перенесенi в Лапiдарiум — фiлiал Нацiонального музею. З двох бокiв мiст увiнчують готичнi башти. Одна з них оздоблена портретами самого короля Карла, його сина Вацлава IV та зображенням святого Вiта. Туди ми ще пiдiйдемо — лише перечекаємо ту екскурсiю, а поки що покажу вам ще одне визначне мiсце…

Вона пiдводить групу до парапету, на якому вкарбований дивний хрест. Вiн виблискує на сонцi, вiдполiрований тисячами, а може, й мiльйонами долоней. У неї зосереджене обличчя людини, що вiдповiдає за кожне слово, вона квапиться розповiсти якомога бiльше, дати iнформацiю без зайвих деталей i сердиться, коли її переривають безглуздими запитаннями.

— Це те саме мiсце, з якого в 1393 роцi скинули у Влтаву Яна Непомуцького — особистого духiвника королеви, дружини Вацлава IV. Побутує повiр'я: якщо прикласти руку до цього хреста i загадати бажання — воно обов'язково здiйсниться!

Натовп радiсно гуде i стає в чергу — прикластися рукою до священного мiсця. Але екскурсовод зупиняє всiх багатозначним жестом:

— Але… Стривайте ж! Є одне важливе «але»: за здiйснення бажання у людини вiднiмається рiк життя!

Черга розсмоктується: варто добре подумати.

— Рiк життя — не жарти, —