Читати книгу - "Гра в пацьорки"

— Дикi люди! — гигоче хтось з туристiв.

— Який жах! — вигукує жiнка в солом'яному капелюшку з квiтами.

— Чому його втопили? — питаю я.

— Король Вацлав взагалi конфлiктував з духовенством країни, — вiдповiдає екскурсовод. — Тому в 1393 роцi за його наказом схопили i посадили до в'язницi трьох священикiв, серед яких був i Ян. Його товаришiв невдовзi вiдпустили, а Непомуцького довго i тяжко катували, а потiм скинули в Влтаву в мiшку. Ось саме з цього мiсця…

— Але за що? — не вгаваю я.

— Це стосувалося розходжень у питаннях вiри… — скупо каже екскурсовод, а потiм пiсля паузи додає: — А взагалi-то, хронiсти в 1433 роцi, ще до канонiзацiї Непомуцького, висунули версiю, яка, власне, може вважатися правдивою: священик категорично вiдмовився розкрити тайну сповiдi королеви. Вiн сповiдував її майже щоденно, i Вацлав запiдозрив дружину в змовi. Але що там було насправдi — нiхто не знає. Такi були часи: iнтриги, державнi зради, боротьба за владу, заколоти…

Я дивлюсь на статую святого, на зiрковий вiнок над його головою, на обличчя, вкрите патиною, i раптом бачу зовсiм iнше — так чiтко, ясно i зрозумiло, нiби розмотую час у зворотному напрямку аж до XIII сторiччя. Вiн зупиняється на тому самому травневому днi, коли сюди привезли людину в мiшку, крiзь тканину якого проступала кров…

Несподiвано я розповiдаю свою версiю, просто викрикую її, мов Архiмед у ваннiй: «Еврiка!»…

Екскурсовод знизує плечима i посмiхається з професiйною, але досить скептичною приязню, i вiдповiдає суворим тоном, нiби щойно почула найбiльшу образу свого екскурсоводського життя: «Нi. Такого не могло бути! Наш святий Ян Непомуцький — поважна i порядна людина, аскет, науковець, мученик. Нi! Нi…». I продовжує розповiдати про те, що з 1729 року Ян офiцiйно вважається небесним покровителем сповiдальникiв, а також усiєї Чехiї. I Праги зокрема. Але я вже все знаю напевне. Всупереч всiм версiям i менi здається, що можу покласти голову чи дати руку на вiдсiч, якщо помиляюся! Цю впевненiсть навiть важко пояснити, вона просто в одну мить увiйшла в мене, як беззаперечна iстина, як осяяння, яке можуть зрозумiти лише науковцi, яким котроїсь глупої ночi запросто сниться те, що вони не могли довести на паперi роками. Або падає на голову яблуко, i закон про всесвiтнє тяжiння набуває останнього штриху…

…Скiльки це тривало — рiк, два, кiлька тижнiв чи три днi? Ось це вже точно не має значення. Вiн завжди бачив бiлу анемiчну руку з дiамантовим перснем, що тремтiла на складках чорного оксамиту, який ледь вимальовував гостре колiно. Пiд плетивом фламандського мережива, на тонкому зап'ястi, виднiлися своєрiднi «браслети» — видовженi синцi. Вона часто i несвiдомо осмикувала довгий рукав, ще бiльше привертаючи увагу до цього «браслета», що мав чiткий обрис трьох пальцiв. Ця «прикраса» нiколи не зникала, а часом ставала помiтнiшою…

Не вiдводячи очей вiд цiєї руки, вiн говорив про смирення, вiру i терпiння, чудово розумiючи, з КИМ говорить. I намагався бути чемним. Говорила вона. Про те, що чоловiк не пiдтримує її нинiшньої релiгiйностi, вважаючи, що тепер, в перiод полiтичної кризи, моральний рiвень богословiв i служителiв церкви ганебно занепав, i що хабарництво та жирування духовенства розхитують авторитет влади. А їй, вихованiй на iдеях свекра Карла IV, важко змиритися i прийняти iдеологiю «нового благочестя», започаткованого вiнценосним чоловiком…

Вiн казав, що, певно, переосмислення необхiдне, адже i сам бере активну участь у фiлософсько-богословських дискусiях, якi точаться в Карловому унiверситетi, намагається вiдстояти честь церкви, i часом це стає дедалi важче, адже в чомусь ясновельможний король Вацлав має рацiю — духовенство дiйсно бере хабарi, не зберiгає таємниць сповiдей i виставляє непомiрну плату за будь-якi послуги. I це перекреслює попереднi надбання часiв Карла, коли Богемiя вважалась центром культурного свiту, а католицизм — найчистiшим з вiрувань.

Вона згадувала, яким набожним i благочестивим був свекор, як процвiтала при ньому наука в створеному ним унiверситетi — найдорожчiй прикрасi Чеської корони, де разом з богослов'ям i фiлософiєю вивчали юриспруденцiю, математику, медицину, хiмiю. А вже як розквiтла при ньому Богемiя, про це свiдчить сама назва країни!

Вiн пiдтримував її, але чемно зауважував, що великий талант i хист короля до фiлософiї та лiтератури — адже вiн був близьким другом самого Петрарки! — зробили його серце надто м'яким, аби не пiддатися сильнiшому впливу курф'юрстiв, а надання суверенностi їхнiм областям призвело i до змiцнення влади духовенства, яке нинi своєю зажерливiстю дiйсно дискредитує церкву.

Увечерi вiн вмивався холодною водою, читав молитву i лягав спати. Думав про розмову, про те, що давно сидiло занозою i в його душi. Крутився у лiжку, пiдходив до вiкна, i з пагорба в Градчанах, де мешкав, дивився на нiчну Прагу — милувався величчю собору святого Вiта i Влтавою, що бiгла пiд Карлiв мiст, охоплюючи її срiблясте зап'ястя темним браслетом, згадував руку на чорному оксамитi сукнi i тихий голос, що говорить розсудливi i розумнi речi, про якi думає i вiн. Кидав погляд на королiвський палац, гортав Петрарку i лягав, заспокоєний. — …я вчуся грати в шахи за трактатом Томаса Штитного, — розповiдала вона.

I вiн схиляв голову, щоб сховати посмiшку — вiн i сам вчився за цiєю книжкою, яку написав цей дивак, його приятель. Iншi книги Штитного здавалися йому дуже примiтивними, для неофiтiв. Томас Штитний був представником дрiбного лицарства, що якимось дивом здобув освiту в Празькому унiверситетi. Те, на чому вони зiйшлися, — питання мови, адже Томас писав свої фiлософськi i релiгiйнi поеми чеською у той час, коли iншi претенденти на звання магiстрiв визнавали лише латину. Через свою впертiсть i переконанiсть щодо рiвноправ'я усiх мов магiстром Томас так i не став. Проте був неабияк популярний серед простих мiстян, не обiзнаних в тонкощах богослов'я. Трактат про гру в шахи був написаний так само легко, як i все iнше, що вийшло з-пiд його пера, i був рясно всiяний рiзними житейськими порадами. I в цьому був неабиякий шарм.

Вiн наважився сказати їй про все це. Вона погодилась. Розсмiялась. Схаменулась. Смикнула себе за рукав — жест, що викликав у нього незрозумiле замилування i спiвчуття, нiби перед ним простолюдинка. Вони заговорила про шахи — гру для обраних, про те, що добре було б, якби в неї навчились грати курф'юрсти, щоб знали, якими фiгурами i куди можна ходити, а куди — зась!

Говорили про Вiфлеємський палац, який побудували два роки тому.

Вона ходила туди на службу i ледь помiтно кивала йому з балкона, механiчним рухом оправляючи