Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

Петрова справила на жюрі найбільше враження.

А тут, мов навмисно, нова невесела пригода. Мали дві вільні

пари, вирушили в ліс на лижах. За ватажка Сергійко Мироманов, його Слідопитом прозвали — лижню знаходив із заплющеними

очима. Після тієї мандрівки довго звали Сусаніним. Заблукали в

засніженому лісі. Аж ввечорі їх розшукали, змерзлих. Відвозили

до училища автобусом. Знову комсомольські збори, обговорення

«самоволки» — найтяжчої провини для курсанта. В дивізіоні

пересвідчились, що в групі не мали наміру зірвати навчання.

Занадту самовпевненість укупі з легковажністю виявили

курсанти, назавжди буде для них уроком «прогулянка» без вміння

по-справжньому орієнтуватися в поході.

Комітет комсомолу і цього разу відрядив посланців до

начальника училища. Володимир Олексійович Лобода щойно прийняв

командування. Вдача нового начальника була для хлопців

загадкою. Але тепер комсомольці твердо настроїлися на

боротьбу. Хоч не довелося її розпочинати. Полковник Лобода

ситуацію зрозумів, погодився з думкою зборів: пережите в лісі

для курсантів — достатнє покарання.

Справжнє щастя, що в училищі переважає доброзичливий

настрій, що вимогливість до курсантів уже не схожа на

причепливість, що з більшістю викладачів і командирів —

цікаво. Дуже цікаво і на навчанні, і поза ним. І що в групі

теж підібрались здебільшого хороші хлопці: і ровесники, і

старші.

«Я не певен, що у Володимира Правика після училища все було

гаразд на службі. Мабуть, він сварився з начальством, бо як

начальник чати горою стояв за особовий склад. Ці якості нам

усім цілі три роки прищеплював командир групи. Всі, хто його

розумів правильно, зараз, напевне, працюють так. А Володя

Правик умів правильно розуміти інших. Я з цим, на жаль, запізнявся. Нашим командиром був Володя Вербицький. Для нашого

виховання він зробив дуже багато, можливо, не до кінця

розуміючи це. Я зрозумів його, коли почав самостійно працювати

з людьми. А тоді, під час навчання, я з ним не ладив, норовився. Пригадую, він навіть був проти, коли мене обирали

секретарем комсомольської організації на першому курсі. Потім

мене переобрали, а ми з ним все ще часто не дотримувалися

спільної думки.

Володя Вербицький ще до училища пройшов так звану чоловічу

школу. Служив в армії, працював у пожежній охороні. А ми були

ще зовсім зелені. Пташенята. Пам’ятаю, він нам говорив: «Не

можна догоджати своєму начальству і водночас бути справедливим

начальником для своїх підлеглих. Треба обирати щось одне». Він

ще так говорив: «Якщо не знаєш, як діяти за даних обставин, дій так, як підказує твоя совість. А наслідки цих дій

покажуть, чи є вона у тебе взагалі». Сам він ніколи не брехав, завжди діяв справедливо.

Яка у нас взагалі була обстановка в училищі? З часом погане

забувається, в пам’яті лишається насамперед хороше... З

основних дисциплін викладання ведеться відмінно. Вважаю, ми

всі розпочали службу з міцними знаннями. Досі з вдячністю

пам’ятаю викладачів з пожежно-спортивної підготовки, пожежної

тактики, пожежної профілактики, будови пожежних автомобілів.

Часто згадую нашого першого замполіта Олександра

Олександровича Собчука...»

З листа Леоніда Гаращенка,

нині начальника чати воєнізованої пожежної

частини № 9 міста Томська.

...Пізній вечір. Два Володі, Правик і Микиткін, в каптерці.

Сьогодні їхній закуток не дуже надійний, черговий по училищу —

з тих офіцерів, які не вибачають найдрібніших порушень

розпорядку дня.

Але не біда, надто приваблива тема розмови: НЛО, нерозпізнані літаючі об’єкти!

Сьогодні замполіт старший лейтенант Собчук дав курсантам

можливість досхочу розпитувати про них, показував фотознімки, креслення, книжки. Курсанти переконалися, скільки знає старший

лейтенант і скільки не знають вони. Вкотре стала в пригоді

Володимиру ГІравику згадка про «концентричні окружності»

грецького мудреця Зенона: пісок до обрію — ось безмежжя знань, для людини ще невідомих.

А де людині взяти час, щоб досягти обрію, щоб «розширити

мить»?

Володя Правик учора прочитав таке: в гострих ситуаціях

виникає «подвійний відлік масштабів часу». Це з книжки

«Психологія і космос»: «Кожна мить здобула чарівну здатність

необмежено — скільки потрібно— розширюватися: так багато

встигає людина зробити в екстремальному становищі. Тобі

здається, хід часу майже зупинився. Та ні, ось вона — дія

«подвійного» масштабу: жодних порожнеч або пауз. Навпаки, час

підганяє людину. Час не тільки не зупиняється, він підганяє

людину!»

Це — в екстремальних обставинах. А в повсякденні? Як

підкорити собі час у звичайному житті? Обступають запитання, не проженеш. Розпитати б Собчука, та от не вдалося це зробити.

Оточили його курсанти — що тільки їх не цікавить: і можливість

потрапити до Зоряного містечка, і нові версії щодо тих самих

НЛО. Де вже тут уклинюватися із своїми глибокодумними

проблемами.

Собчук прийшов до пожежного училища з авіації. Нема, мабуть, екстремальних випадків у небі, про які б не знав, не зумів

розповісти. Кілька десятиріч збирає матеріал про реактивні

літаки, наші і зарубіжні, серійні і дослідні. Готує довідник, якого ще ніде не існувало. Вивчив іноземні мови, щоб мати

потрібну інформацію. Хіба це не взірець того, як можна день у

день, рік у рік «розширювати мить»?

Володя Микиткін зацікавлено роздивляється невеличкий томик з

портретом Юрія Гагаріна:

— Ти, Левику, вмієш таки наглянути справжню книжку. Тут же

не тільки про космос, тут і про нас: «Особливо зростає роль

людини в аварійних ситуаціях», «ризик новітньої професії

настільки величезний, що від людини вимагається зовсім новий, небачений рівень хоробрості».

Володимир Правик розхолоджує друга:

— Припустімо, пожежний — професія стародавня.— І сам

запалюється: — Коли тисячоріччя тому, за часів княгині Ольги, був ущент спалений Іскоростень, хоч хтось з мешканців, мабуть, намагався відвести лихо від своєї хати. Люди вже тоді вміли

давати відсіч вогню. А хіба «об’їжджаючий голова», який

пильнував старовинний московський Кремль від полум’я та

крадіжок,— не подібний до начальника чати?

— Стривай, Володю, ти ж про Гагаріна почав! — сміється

Микиткін. Усі знають, що Правик — «ходяча енциклопедія» з

історії пожежної справи. Де відшукує такі подробиці? Коли

встигає цим займатись?

Той не здає плацдарму, заохочує товариша до дискусії:

— Якщо хочеш, космонавти теж споконвіку живуть серед людей.

Принаймні Дедал і Ікар. Змайстрували собі крила, злетіли в

небо, чим не космонавти? Ти не згоден?

Як не погодитися з Правиком? Добре обізнаний в тому, про що

говорить. Ікара Володя Микиткін знає, а про Дедала почув

уперше. Треба буде розпитати Левика іншим разом. Бо зараз у

них йдеться про сучасні проблеми.

Недавно Володя Правик вкотре прибіг на вечірнє шикування

останнім. Червонів, ніяково слухаючи зауваження Володимира

Вербицького, командира. Вчора повторилося те саме. Спізнився, червонів, мовчав...

Хіба