Читати книгу - "Розстрільний календар"

Та згодом «судить и расстрелять» вирішили саме Постишева. Діяч з перших хвилин арешту активно «співпрацював» зі слідством та здав усіх, кого було «потрібно», зокрема і Станіслава Косіора, з яким разом морив Україну голодом. Із Бутирської тюрми, де сидів Постишев, на ім’я Єжова надходили листи: «Готов дать следственным органам откровенные показания о контрреволюционной деятельности против партии и народа, которую я проводил в течение многих лет».

26 лютого 1939 року Постишева розстріляли. Слідство встановило, що він був «членом центру правотроцькістської організації в Україні. У проведенні ворожої роботи був зв’язаний з Косіором, Чубарем, Балицьким, Якіром, Ашраф’яном, Вегером, Косарєвим та іншими. Брав активну участь в організації та керівництві диверсійно-шкідницькою роботою в Україні. З 1920 р. був агентом японської розвідки, яку постачав найважливішими шпигунськими відомостями по Радянському Союзу».

У 1956 році Постишева реабілітували. Хрущов навіть називав його «честным, принципиальным большевиком», «хорошим человеком». У 2010 році Апеляційний суд міста Києва визнав Постишева винним в організації Голодомору, без підстав для оскарження.

Музиченко Ярослава. Вирок голоду // Україна молода. — 2010. — 15 січня. Режим доступу: https://goo.gl/WcEZVq

Стригун Юрій. Павло Постишев з’їхав з глузду, вишукуючи «ворогів народу» // Gazeta.ua. — 2014. — 28 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/A6JjYC

За показами Агати Турчинської, українські письменники Федір Малицький, Михайло Козоріс, Дмитро Рудик, Дмитро Загул, Мелетій Кічура та інші були «прибічниками єдиної незалежної України, а їхня спілка письменників «Західна Україна» являла собою контрреволюційну організацію, яка мала на меті повалення радянської влади і відновлення Великої Соборної України». Такі слова були серйозною підставою для арешту і розстрілу названих осіб.

Літературна організація «Західна Україна» діяла у 1925—1933 рр. як підрозділ письменницької спілки «Плуг». До її складу входили митці — вихідці із західноукраїнських земель в Одесі, Полтаві, Харкові, Дніпропетровську, Києві. Програма й завдання організації були спрямовані «на висвітлення тяжкого становища і революційної боротьби трудящих Західної України; на пропаганду досягнень Країни Рад серед народних мас західноукраїнського краю; на підготовку до возз’єднання з Радянською Україною».

У 1934 році в організації розпочались внутрішні «чистки». «Західна Україна» мала увійти до складу новоствореної Спілки письменників України, статут якої зобов’язував радянських письменників до «активної участі в соціалістичному будівництві і підпорядкуванні політиці комуністичної партії». Єдиним дозволеним для радянської літератури творчим методом визнавався «соціалістичний реалізм, в основу якого покладено засади партійності та народності».

Агата Турчинська також була членом літературної організації «Західна Україна». У своїх творах вона опрацьовувала тему повернення загнобленої Галичини до радянської «Батьківщини». Можливо, вона не вірила в ідею незалежної України, що в майбутньому допомогло їй пережити інших та стати членом КПРС.

Поетові Федору Малицькому, єдиному з тих, проти кого свідчила Турчинська, вдалося подати клопотання про реабілітацію. 15 липня 1958 року Малицький звернувся до Прокуратури Київської області УРСР із заявою, в якій заперечив зведений на себе наклеп, стверджував, що його арешт був незаконним, а тому просив переглянути судово-слідчу справу. У зверненні до КДБ при Раді Міністрів СРСР по Ярославській області від 16 вересня 1958 pоку він викрив «механізм» тиску органів, які у 1933 році домоглися від нього потрібних їм зізнань: «Мені були зачитані свідчення, написані і підписані слідчим, в яких містилося стільки фальші і домислів, що я їх повністю відкидаю».

9 серпня 1959 року Президія Київського обласного суду на підставі протесту прокурора Київської області ухвалила: «Постанову Трійки при Колегії ДПУ УРСР від 9 травня 1933 р. скасувати, а справу щодо Малицького Федора Михайловича припинити у зв’язку з недоведеністю звинувачень».

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/fvbLNw 23 лютого 1934 року письменника-гумориста Остапа Вишню засудили до розстрілу19

«Застосувати... найвищу міру соціального захисту — розстріл», — ішлось у рішенні суду. На щастя, згодом найвищу міру замінили на 10 років виправних робіт.

Остап Вишня відбував покарання у виправному таборі Чиб’ю поблизу річки Печори. Там письменник навіть врятував якось конвоїра. Ось фрагмент спогадів його товариша-в’язня: «Конвоїр, який мав виконати вирок, упав на півдорозі від гострого нападу апендициту, а фельдшер Губенко та ще один приречений дотягли його і гвинтівку до табору. “І це вороги народу?” — мовив комендант і відправив на полегшені роботи».

У 1943 році Остапа Вишню несподівано звільнили. Однією з причин були успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронтах. Сталін вирішив, що колишній петлюрівець своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» про те, що улюбленця цілої України — Остапа Вишню — нібито закатувала Москва. Перед письменником стояло завдання висміювати «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Так у 1945—1946 рр. з’явився сатиричний цикл Остапа Вишні «Самостійна дірка» — голос гумориста з могили.

«Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали звільнення Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА активно діє та перемагає.

Повернення в літературу було для Остапа Вишні болісним. Хоча Павло Губенко і був на волі, жилося йому не дуже добре. Він постійно перебував під наглядом агентів. Ярлик контрреволюціонера й терориста, причеплений на суді у березні 1934 року, зняти «забули». Звичайно, все це позначалося на подальшій творчості Остапа Вишні. Лише 25 жовтня 1955 року письменника реабілітували.20

Остап Вишня. Самостійна дірка. Режим доступу: https://goo.gl/ H7cyHK

Я присягнувся перед народом його горе остудити

Скільки можна гнити живими і під вічною тлінню жити?

Якщо ж я зможу спокійно цей біль перенести,

Хай захолоне чорною кров’ю серце у мене в грудях.

З гімну кримськотатарського народу «Ant Etkenmen» («Я присягнувся»)