Читати книгу - "Найдовша ніч Президента. Лягти!!! Суд іде…"

Лише тепер вона здобула право радіти і насолоджуватися перемогою. Їй на вухо сказали, що Проповідник вже капітулював. Готовий до співпраці. З моїм!

Навіщо ж тобі, Проповіднику, було «водити козу за хвоста і роги?» Нащо? Навіщо було туманити народ на майданах, щоб отак легко… Маруся змахнула пухкою рукою до охоронців; везіть у резиденцію!

Вона не одважилася їхати за ним, доглянути, відпоїти чаєм. Вкласти спати. Ні, надто багато очей із темних закутків. Охоронці впораються самі.

Їду до родини. Завтра остаточні переговори з переможеним. Думаю, що не важкі. Катарсисні переговори. Ви шануєте нас, ми – вас. Формула виживання обох команд. Задля України, панове дорогесенькі, заради неї. Заради України, панове…

Маруся-скоростріл підібрала на снігу, де стояла машина Лідера, пишний оберемок пофарбованих в синє троянд. Вткнулася в них носом і сіла до штабної машини.

Додому!

«Наступного дня, вранці я стояла біля президентської брами з квітами і написом на білому аркуші «ГОРОДИЩА». Довгенько стояла.

Заблимала холодно-синім світлом перша машина. Я подалася вперед, підняла догори руки з квітами і написом. Щосили заусміхалася. Вервечка машин летіла повз мене, і я кинула квіти на чорного «мерседеса», в якому, як мені здавалося, сидів Павло.

Мене тут же схопили під пахви міцні дядюри, заламали руки і відтягли вбік. Заштовхали в кімнату, обшукали, грубо шастаючи п’ястуками по всьому тілі. Полегшено зітхнули. Але не переставали стежити за мною.

Ще раз переповіла: хто я, чого хочу. Сусідка з Городищ, подруга дитинства. Він мене добре знає. Хочу попросити помилування для мого чоловіка, що випадково потрапив до тюряги і вже відбув половину терміну, можна милувати…

Мене протримали майже день. Охоронець кудись ходив, довго не було. Повертався, шепотівся зі своїми. Знову зникав. Правда, дали мені склянку чаю з бубликами і бутерброд з холодною сарделькою.

Увечері випустили. Завтра мені бути на прийомі громадян, що мають заяви до Президента. Все викласти на папері, Президент розгляне і прийме рішення згідно із законом.

Я аж зомліла з радості: Павлуньо буде мене слухати особисто. І відразу звільнить Антося. Боже, поможи!

Всю ніч на вокзалі я писала листа в шкільному зошиті. Виривала списані сторінки, бо чомусь нагадувала йому про густе молоко від Майки, про ставок у кінці городів, про наш знаменитий танець у клубі. Дякувала, що він, як сусід, дав гроші моїй Ясі на ранець і китайські кеди. За все йому дякувала. Писала, що Городище гордиться ним, видатним земляком, а я – сусідом. Навіть збрехала, що часто кладу квіти на могилу його батька і матері на городищенському кладовищі. Нечасто, іноді, в поминальні дні. На могилу дідуся і бабусі моєї Ясочки.

Я геть виснажилася, пишучи йому листа. Трішки задрімала під олеандром.

До Президента була велика черга, і я швидко довідалася, що сам Президент дуже зайнятий, треба залишити йому листа.

Під обід сіра з лиця молодичка, висунувши з вічка лише обвиті синюшними жилами руки, взяла мій зошит. Хотіла пояснити їй, хто я. Але вона ляпнула штампик, ніби випекла тавро на моєму душевному зверненні. Кинула зошит на купу інших листів. Видала квитанцію, що прохання взято на облік.

Чекайте відповіді.

– Хто там наступний?…»

Ще-Діючий Президент повертався у свій хутір від Алігатора з переговорів. До Ксені і дітей.

Щойно здобув перемогу! Дуже важливу. Артур погодився: він розуміє, що Ще-Діючому не можна публічно підтримувати його. Це – тільки нашкодить. Кожен ображений за такий вчинок виборець переможеного проголосує за Яну.

«Артур прийняв цю логіку, але дозволив і навіть наполіг: розкручувати в Галичині і Волині ідею: мовляв, обоє рябоє! Нема за кого голосувати! Але тільки на Заході. Тільки там. Галицькі професійні патріоти заковтнуть наживку. Разом із гачком. І з вудкою. І з рибалкою Але тільки тоді, коли буду агітувати особисто. І – переконливо.

Тоді я, український патріот, залишаюся в «білій сорочечці-вишиванці і білих рукавичках». З непохитним авторитетом. Як тоді, під час революціїі…

Все має бути саме так. Алігатор, ні-ні – Артур, після першого туру попереду. Головне, щоб не Янаконда.

Якщо перемагає Артур, а не Кобра – ми з дітьми і Ксенею йдемо у тінь, тихо живемо в нашому президентському хуторі. І Покрова з ангелами та херувимами оберігатиме українського патріота, якого зрадив його ж таки народ. Зрадив саме тоді, коли той готовий був вивести його з рабства. Тепер – це його, народу, проблеми…»

Він зателефонував до свого штабу. Там довго не відповідали. Коли Президент вже хотів вимкнути урядовий зв’язок, сонний жіночий голос таки озвався. Мляво. Неохоче.

– Що, вже всі порозбігалися по норах?